Земля вибита тупотінням армійських черевиків, жодної квітки, і всі ми знаємо, що через сонячне світло в наметах стає спекотно, некомфортно і нам, і пацієнтам. Звісно, не стихає гуркіт гарматного та артилерійського вогню, який сягає такої люті, що ми незмінно здригаємося від тих звуків. Над головами гуркотить грім, але дощу й досі нема. Це так не схоже на те, що ми пережили у Бурській війні, що мені стає соромно, коли молодші медсестри підходять до мене, щоб я втішила їх чи щоб пояснила, чим усе закінчиться, – почуваюся такою ж наївною, як вони.
Якимось чином з-поміж усіх боїв Іпр по-особливому позбавляє мужності. Я прибула сюди разом з вісьмома досвідченими медсестрами з нашого табору, у складі наступу, де були потрібні всі здібні руки. Нас дев’ятеро в лікарні, а працюємо ми з сімома сотнями ліжок. Щодня ми відправляємо людей, підлатавши їх, як тільки можна, однак постійно надходять поранені і ми мусимо знайти для них місце чи покласти на підлозі, коли ліжка закінчуються, як це неодмінно трапляється.
Нині нам не доводиться так часто мати справу з болісними трагедіями ампутації кінцівок, які для новобранців завжди видаються особливо гнітючими. Звісно ж, вони досі трапляються, але більшість пацієнтів здобувають поранення від раптового та приголомшливого застосування отруйного газу проти наших солдатів. Вони розповідали, що цей газ брудно-жовтою хмарою розпливався траншеями і ще до того, як вони встигали що-небудь збагнути, обпалював шкіру й проникав у легені.
Бідолашні! Наші серця так і краялися б, якби ми тільки мали час, щоб сісти та задуматися про це. А якщо так, то ми цього й не робимо. Нам треба бути в лікарні днями й ночами, і коли справа стосується чергування, потреб організму чи розпорядку, не буває жодних винятків. Усі намагаються увірвати собі хоч хвилину сну, хоч би де.
Лікарі на цій війні творять незначні дива, проте зіткнувшись із катастрофою, якою є цей мерзенний газ, розводять руками. Нічим зарадити не можуть. Вони заледве здатні полегшити біль, і ми мусимо спостерігати за тим, як люди повільно помирають, кожен вдих для них, ніби лезом проводять у грудях. Та найстрашнішим стало відкриття, що якимось чином зовсім не кожний випадок смертельний, проте ти ніколи не знаєш, як все закінчиться. Навіть ті, хто мають, здавалося б, найгірші поранення, можуть одужати. Але заради чого? Щоб їх знову відправили на передову? Не певна, що саме цього прагне кожен з нас.
Історії для нас – спосіб вижити у ці скрутні часи, і неважливо, чи це люди розповідають нам про своє життя вдома, чи це дивовижні оповіді про мужність, які так чи інакше народжуються в цій жахливій війні. Тож можеш собі уявити, в якому я була захваті почути про декого, з ким особисто не знайома, але маю певний зв’язок: містер Девід Мітфорд. Упевнена, ти згадаєш, що Лаура, сестра-близнючка Рози, няньчить його дітей.
Уся його родина, мабуть, дуже стурбована,