Окрім хіба обов’язків у прибиранні, розпалюванні вогню та доставлянні речей із кухні, Луїза зауважила, що поділ праці між нею та нянею відбувся цілком природно. Луїза більше піклувалася про старших дітей, а няня охочіше доглядала немовлят. Вона сиділа в дитячій з Юніті та Деккою, читала їм книжки чи терпляче будувала башти з кубиків, щоб ті їх руйнували. Коли Луїзі випадала хвилинка з ними, їй так і кортіло поцілувати ці пухкенькі щічки, а дитячий лепет дуже швидко поселив у її серці любов до них. Діана та Памела годинами грали в «будиночок» із ляльками, якщо тільки були не в кімнаті для навчання.
Няня наполягала на короткій прогулянці садом двічі на день, на що частенько скаржилися всі діти, окрім Памели. Навіть за паскудної погоди Памела була рада вийти надвір і завжди насолоджувалася щоденним катанням верхи. Їй було суворо заборонено кататися на Рейчел, улюбленій кобилі її старшої сестри, на якій Ненсі, на превеликий жах няні, їздила полювати. Якщо ж Ненсі не каталася верхи, то її часто можна було знайти в бібліотеці, де вона з головою поринала в читання.
Того першого дня після співбесіди з Ненсі Луїза знайшла няню в комірчині з білизною. Хоча її й називали комірчиною, але то була справжня кімната, з маленьким високим вікном, завжди міцно зачиненим, та дерев’яними поличками від підлоги аж до самої стелі. Дівчина зайшла всередину, і її вдарила задушливість теплого вогкого повітря – такий різкий контраст із дитячим поверхом, де леді Редесдейл наказала тримати всі вікна відчиненими щонайменше на шість дюймів упродовж усього року.
– О, ти тут! Я хотіла показати тобі все! – сказала няня. – Для мене тут занадто спекотно, я цього не витримую, можу знепритомніти. Мені хотілося б, щоб білизною займалася ти. Тут усі наші простирадла та рушники, як і нижні спіднички та сорочки дівчаток…
Няня продовжила пояснювати, як потрібно викручувати білизну, щоб жодне простирадло чи рушник не порвалися.
– Серветок немає, – продовжила вона. – Коли вони ще жили в Лондоні, леді Редесдейл вирішила, що прати їх було надто дорого, тому відіслала все геть. Звичка лишилася, – у її погляді читалося помітне несхвалення. – Тобі потрібно буде лагодити речі, але ти ж впораєшся з цим, чи не так?
Луїза кивнула. Якби вона могла, то стала б одним цілим із дерев’яним стільцем, на якому сиділа, коли штопатиме речі та вдихатиме запах мильної стружки, щоб відчути себе трохи ближчою до свого дому, хоча їй і не хотілося йти звідси. Тут вона почувалася в безпеці. У цьому будинку вона сховалася від жорстокої правди свого справжнього лондонського життям. Тут її ніхто не дістане.
Розділ одинадцятий
– Заможно, проте стримано, вбраний у ранковий зелений твідовий костюм, причому на шоколадній краватці виднілася граційно заколена шпилька з перлами, чоловік мав привабливу зовнішність…
– Жодний порядний чоловік не носитиме на краватці шпильку з перлами! І що це за шоколадна