– Це проблемне вбивство, хлопці. У нас немає ні зброї, ні реальних свідків. Сьогодні вранці я розмовляв телефоном із керівництвом залізничної лінії Брайтона. Вони хочуть, щоб цю справу розкрили швидко, – промовив він, перекотивши між пальців нову сигару. – Схоже, що сьогоднішня стаття в «Mail» про відомі вбивства на залізниці не надто збігається з уявленнями їхніх пасажирів про добробут.
Він вирішив запалити свою «гавану» і підняв її, шукаючи на столі Вайна сірники. Їх там не виявилося.
Ґаю забракло снаги заговорити, натомість він зняв окуляри і почав витирати їх кутиком свого піджака. Гаррі кашлянув, намагаючись перехопити погляд друга. Вони обговорили справу на вихідних, коли зустрілися в суботу ввечері, нібито на коктейль чи два, як завжди, у нічному клубі Гаррі, та насправді їх обох приголомшили новини про смерть міс Шор. Те, що починалося як розслідування жорстокого нападу, – а це вже саме собою жахливо й зовсім не вписувалося в їхню звичну рутину, – тепер стало вбивством. У їхніх головах вчинився безлад, який могли зрозуміти тільки вони двоє: шок, глибокий страх та мужність. Так, саме це могло нарешті зробити їх чоловіками, такими, як їхні друзі та брати, що побували на війні.
Вони обговорювали місце злочину, той факт, що не було зброї, хоча армія поліціянтів прочесала сімдесят із гаком миль залізниці між Вікторією та Бексгіллом. Єдиним, що дало хоч якусь підказку, став закривавлений носовичок кольору хакі, але такі носовички мали тисячі колишніх солдатів. Інші зачіпки, якщо й були, то незначні: кров на стінах, зламані окуляри, порожній гаманець, вкрадені коштовності. Ґай знову і знову обмірковував, чи було тут щось, що він мав помітити. Зрештою, потяг міс Шор зупинявся у Льюїсі. Її нападник точно міг вийти на першій зупинці. Чи міг він помітити когось, хто виходив із потяга і міг бути залученим до боротьби?
Звісно, тоді його розум був зайнятий міс Кеннон… Попиваючи «Бренді Олександра»,[10] Ґай сказав Гаррі, що хоче підвищення, якщо не переведення до Скотленд-Ярду, і знав, що ця справа – його шанс. Гаррі загалом більше цікавився відпрацюванням рухів пальцями у своїй останній джазовій композиції, але, зрештою, теж хотів якнайкраще для свого друга. Якщо сидіти тихше води, нижче трави, то це справді аж ніяк не зарадить.
Він знову кашлянув, і цього разу Ґай підняв погляд. «Скажи щось», – самими лиш губами промовив йому Гаррі. Ґай підняв брови, але знав, що Гаррі мав рацію.
– Сер? Можливо, ми могли б запитати лихварів та продавців комісійних крамниць, раптом хтось бачив людину, яка намагалася продати коричневий костюм, як отой, що, за словами міс Роджерс, був на чоловікові в купе? Або ж вони могли спробувати продати вкрадені прикраси міс Шор?
– Що? Усі ломбарди в Кенті? – Гайт жував свою незапалену сигару. – Та хай там як, а ти можеш мати рацію, непогана ідея. Якщо вдасться знайти костюм, який підійде за описом, можна пошукати плями крові. Як досі не знайшли зброї, це все, що нам лишається.
Ґай кивнув, трохи почервонівши. Він підсунув окуляри вище на носі.
– А ще, сер, як на мене, ми могли б провести кілька