В академії була, звичайно, відома драма Прокоповича «Владимір», в якій автор змальовує відому подію з рідної історії – прийняття Володимиром християнської віри.
Власне кажучи, апофеоз Володимира за логікою сприйняття перетворювався на апофеоз реформаторської діяльності Петра І – пізніше Прокопович стане його близьким дорадником. Та нас цікавить найбільше в даному випадку все те, що Сковорода як здібний учень взяв у своїх академічних учителів, які були учнями і послідовниками майбутнього президента синоду.
Твори Прокоповича з мальовничим колом дійових осіб (Жеривіл, Піяр, Курояд) не лише нагадують нам бунтівничий клекіт Івана Вишенського з його знаменитими ієреміадами і прокурорськими звинуваченнями, але й майбутній солонуватий стиль Сковороди.
Моралізаторська трагедокомедія його вчителя Лащевського цікава своїм викривальним пафосом. Про тогочасне суспільство він каже, що його «видѣть без слез не мощно». Люди загрузли в гріхах користолюбства, владолюбства, зажерливості, пияцтва.
Лащевський картав не лише розпусників, але й розпусту розуму – адже це вона породжує розпусту моральну. Його трагедокомедія свідчить про безперервність сатиричної тенденції української літератури, що від бурхливих ієреміад Вишенського йшла до гостро спресованої думки Сковороди.
У Лащевського гнів проти невігласів-богословів ще поміркований:
Букварь тольки выучат единій,
Да когда еще знают что и от латыни:
Запроси от писаній вездѣ сочиняют,
Аки бы всѣх мудрѣйши били, притворяют,
А спросиш к спасенію нужѣйшаго слова,
Безотвѣтна увидиш того суеслова.
У його учня він набирає сатиричного звучання. Сковорода тікав од чернечого світу, життя в якому означало б повільну смерть, знущаючись із нього: «П’ятеро людей бредуть у широчезних єпанчах, що на п’ять ліктів по шляху волочаться. На головах капюшони. В руках не жезли, а дреколія. На шиї в кожного по дзвону з вірьовкою. Торбами, іконами, книгами обвішані. Ледве-ледве рухаються, яко бики, що парохіальний дзвін везуть». Сковорода шмагає на повний розворот плеча, вистьобує з присвистом «героя свого часу», який: рухається й красується, як мавпа; відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутина; жадібний, як пес; лукавий, як змій; ласкавий, як крокодил. У цій мозаїці несумісних рис чути мистецьке дихання на повні груди, поміркованість тут проковтнута і забута…
Саме од Кониського, який підтримував нові віяння в поезії, відстоював ломоносівську систему віршування, Сковорода сприйняв глибоке захоплення античною філософією й античною поезією.
Драма Кониського «Воскресеніє мертвых» має внутрішню спорідненість з твором Лащевського. Безсмертя людської душі було у нього аргументом проти корисливості соціального зла:
«К вѣчности я рожден. Как же стану имѣнія собирать, домы огромные без потребы созидать, владѣнія распространять,