Час життя дорогоцінний,
Ми ж тебе не бережем!
Ми ж тебе, мов порох тлінний,
Розсипаєм навзаєм!
Ніби прожита година повернеться знову,
Ніби до власних джерел повернуться знову ріки!
Ніби ж ми власноруч сіємо літ полову,
Ніби ж наш вік вікувати будемо ми вовіки!
Та й для чого ж нам бажати
Восьмисот предовгих літ,
Коли ми життя на жарти
Байдикуєм з роду в рід!
Ліпше чесно жить годину, аніж цілий день у скверні,
Ліпше один день святий од безбожного року.
Ліпше рік один пречистий, ніж десятки літ осквернені,
Ліпше десять літ пречистих, ніж тягти життя мороку.
Любий друже, мить наспіла,
Байдики облиш ураз
І в сю мить берись до діла:
Плине час і зрине час!
Не наше те, що збігло мимо нас,
Не наше й те, що зродить грядуща нам пора,
День нинішній ще наш, а не ранковий час,
Не знаєм, що несе вечірняя зоря.
Як життя не вмієш жити,
То повчись хоча б сих слів!
Ах, твій розум помістити
Слів сих хитрих не зумів.
Знаю, що наше життя – це суєти потік,
Знаю, що найглупіша істота
Людина – пливе у нім без пуття,
Знаю, чим далі вона животіє, тим глупішає з року в рік,
Знаю, сліпий той, хто закладає собі життя…
Таку категоричність тону, такий сатиричний максималізм, безжалісний, знищувальний, може мати той, чиї ідеали навдивовижу високі й чиє розуміння людського покликання на землі сповнене невсипущою, стражденною любов’ю за його чистоту і святість. Сковорода мав право на такі різкі слова, він вистраждав цю гірку правоту: це боліло йому щоденно, це пекло його щомиті. Ця невгасима печія за людину була такою плодючою, що латинський двовірш про молоде козля, од якого відштовхнувся поет при написанні своїх строф, виглядає, в порівнянні з віршем Сковороди, милим і наївним зернятком, з якого зріс такий важкий і такий колючий колос.
Є у Сковороди один невідомо коли написаний вірш, напоєний гіркотою, породженою стосунками з найулюбленішим учнем Михайлом Ковалинським, якого поглинув світ. Зазнавши несподіваного удару долі, правитель канцелярії вельможного князя Потьомкіна, уваги якого прагнули князі і графи, їде в своє село Хотетово і кличе до себе філософа. У вірші їхні взаємини гранично спрощені, але добре передано дух їх:
Філарет старенький якось у пустелі
Літа свої доживав у лісовій оселі,
А один хлопчина, Філідоном звався,
В пущу до старого вчитися пробрався.
В світі ж тільки й слави – що про дідугана:
Святість його – щира, мудрість – бездоганна.
Філідон просить старого вказати йому шлях у житті «святий і твердий». Філарет відповідає, що зі світом, поки живеш, треба боротися, і далі повчає:
«Не