Сковорода ж, як і Філарет, воює зі світом, як із дияволом. Світ не може його зловити, бо поет завжди займає наступальну позицію. Тонко, без особливого натиску, але переконливо засуджує він (для Ковалинського) тих, «хто дуже турбується про порядок всесвіту, а про непорядок у власних справах і не думає». Розкриваючи учневі стосунки людей у світі, він перекидає місток з античних часів у сучасну йому дійсність: «Для чого ж нам розглядати ці розкішні видовища поганців? Хіба світ і народ – не краще видовище, до того ж безплатне, подібне до відомого піфагорівського торжища? Ти бачив, як один стогне під тягарем боргів, другий мучиться честолюбством, третій – скупістю, четвертий – нездоровим бажанням вивчити безглузді речі. І хто їх всіх перерахує?»
І виникає тверда переконаність у постійному обов’язку бути завжди на чатах, бути на сторожі найдорогоціннішого, що хоче відібрати зажерливий світ, – чистої, непотьмареної душі. Сковорода звертається до юного серця Ковалинського, але широта його думки з незбагненною силою помножує адресатність.
Пізніше по честолюбству Ковалинського (а Сковорода одразу відчув, звідки чигає небезпека на молодого хлопця, який згодом стане рязанським намісником), філософ випустить і такі разючі стріли: «Здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя – ні, він навіть кращий і від здорового царя».
З уст філософа часто зривались слова їдкі, які він кидав прямо в розбещене обличчя світу:
«Світ – це загорожа для дурнів і балаган пороків», – як співає наш Палінгеній.
Тому найправильнішим я вважаю – здобувати друзів мертвих, тобто священні книги. В числі живих є такі хитрі, скритні й безчесні пройдисвіти, що юнака у вічі обдурюють, вливаючи свою отруту невинній простоті й особливо нападаючи на простих – коло них у цих змій є надія на здобич… О, бережись таких! Скільки моральної шкоди завдали мені посланці диявола, обманувши мене. Як хитро вони вкрадаються в довір’я, так, що тільки через п’ять років це відчуєш. Ах! Скористайся хоч моїм досвідом! Я той моряк, що, викинутий на берег під час аварії корабля, інших своїх братів, яких чекає те ж саме, непевним голосом попереджаю, яких сирен і страховищ їм треба стерегтися і куди тримати путь. Бо інші потонули і відійшли у вічність. Але, скажеш ти, я можу і сам стати розсудливим під ударами долі. О мій найдорожчий друже! Хіба ти не знаєш, що багато людей зазнає аварії корабля, рятується ж небагато хто – троє із ста. Чи можеш ти ручитися, що ти врятуєшся? Якщо у тебе є ліки, невже ти з власної волі повинен прийняти отруту? Досить біди, якщо ти через свою необережність її покуштуєш».
Посланці диявола-світу завдали Сковороді стількох моральних збитків, як він сам вважає, що застереження Ковалинському читається як виразна кардіограма життєвих струсів і нещасть самого філософа. Справді, треба було самому дістати надто болючі удари від фальшивих друзів, від ницих підлесників, щоб обурення і застереження було таким щирим, але треба було бути й людиною такого духовного рангу, як Сковорода, щоб звести чисто педагогічні поради молодому другові