Сковорода був людиною свого часу, свого оточення і побуту, на яку впливали повір’я його доби, увесь різноґатунковий комплекс тогочасного життя: «…Демон печалі став надзвичайно мене мучити – то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо став міркувати таким чином: переяславські миші були причиною того, що мене викинули з великими неприємностями із семінарії.
Після того як ви вчора розійшлися, коли я ліг спати, уві сні мене стало переслідувати бісеня. Я втікаю, воно нападає на тебе (Ковалинського), поки я допомагаю тобі, воно знов на мене нападає, я вислизаю і ледве врятувався. Снився мені й інший сон, безперечно, більш заспокійливий, як я думаю, здоровий, який свідчить про те, що розум повертається в звичайний стан. Мені снилося, що я з надзвичайно цінним, мистецьки оздобленим срібним списом упевнено йду до якогось розкішного палацу, причому на варті всюди стоять охоронці, які слідкують за тим, щоб мені ніхто не насмілився перешкодити. Коли я дійшов до прекрасних дверей палацу, мене якісь люди почали просити перекласти і прокоментувати декілька віршів поета (не пам’ятаю, якого), які служать для того, щоб розганяти нудьгу. Я почав і пролив багато сліз, вигукуючи: «Кто мнѣ даст море слез?»
Сковорода згадує один із своїх найбільш довершених творів, який можна було б назвати «Молитвою сліз» і який сучасною українською мовою звучав би так:
Хто дасть мені хоча б сльози,
хто дасть мені сльози дощевні?
Хто дасть мені моря грози,
хто дасть мені ріки плачевні?
Да гріх ридаю
І омиваю,
У многоводних
Сльозах несходних
Не почивши.
Мої гріхи препекельні
да ж палили очі мої роками,
Серце висхло ожорсточене,
мов адамант-камінь.
Сліз мені он як бракує,
Щоб печію прегіркую,
Щоб злі її хуртовини
З-під нутровини
Ізблювати!
Ти, що у горах розверг
джерелам гримучі проходи,
Ти, що нагорній верх
заткав у буйнющії води,
Дай мені вод цих у душу,
Хай я ж цю муку розрушу,
Тугу розтрощу —
Сліз в тебе прошу,
Утіш мене, отче!
В тебе сліз благаю слізно,
Щоб вимити душу од лиха,
Мені сльози, сльози, сльози —
З-над потіх потіха!
І дурність твого привіту —
Над усю мудрість світу.
А плач над сміхом —
Його потіха.
Дивний Боже!
Цей вірш ніби кепкує з латинського заголовка: «В горі певну втіху приносять сльози». Лунає вимога цілого моря сліз для полегшення душі, і ритм вірша підвладний каскадному ритмові виклику цілому світові й Богові; недовіра, що звучить на початку твору, переходить у буйну іронію закінчення.
Після