І він рішився на відчайдушний крок.
Пізно ввечері крався у парку до теплиць. Сторож дрімав, а через скляні двері виднілись освітлені неоновими лампами червоні й кремові троянди. Тільки три зірве, хіба це крадіжка?
Тихо рипнув поміст – Володька затамував подих, притулившись до стіни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало і з дзенькотом покотилося по підлозі. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з ніг і – втікати. Але старий тюпав за ним і кричав щосили. Володька мав надію втекти, та ба! При виході з парку загородила йому дорогу кремезна постать у міліцейському кашкеті й наказала льодовим голосом:
– Стій! Ваші документи?
…Максим Іванович почав уже виходити з рівноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:
– Останній раз питаю: що робив учора в теплицях?
– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.
– Тоді прощайся раз назавжди зі школою. Тобі місце в трудовій колонії!
Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовірним. Перед очима постала постать матері – вдови, яка завжди перед зарплатою позичає грошей у сусідки Тоні. Сердито витер кулаком непрошені сльози.
– Можеш іти, – сказав останнє слово директор.
Але тут відчинилися двері, в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.
– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.
Оля сміливо підійшла до столу й стала поруч з Володею.
– Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.
На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилась материнська ніжність.
Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.
Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття його збентежило.
…Буває часто: якась мелодія нагадує давно забуте, тепле, хороше. Буває, що усміхнене обличчя незнайомої людини розігріває зачерствіле серце. Трапляється – дві тіні серед густого листя бузку будять далекі спогади, припорошені пилом часу.
А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець і дівчина, які тільки що ступили на поріг юності. Позаздривши цій щасливій і такій короткій, єдиній хвилині у житті, суворий директор несподівано для себе самого полагіднішав.
– Гаразд, можете йти…
І він почав набирати номер відділку міліції.
1958
Кленовий віночок
Завадович не любив, коли його будили в неділю після обіду.
– Зіно, донечко, там дзвонить хтось, – покликав, але ніхто не обізвався. – Ах, її немає… Маню, чуєш, Маню! О Боже. Всі сплять.
Дзвінок