– Добридень, професоре, добридень! Цілую ручки, добродійко. Я сюди і назад… – Глянув скоса на Антона. – У нас, тобто в мене, завтра пікнік, іменини. Зіна знає, Зіна йде. Я вас, панство, прошу. Не відмовте.
Він викручувався, розкланювався, довго прощався з господинею в передпокої.
В Антона потемніло в очах.
– Панство… Свинство, – процідив крізь зуби і, не помічаючи нікого, вийшов.
Другого дня Зіна здавала останній екзамен. У скверику перед університетом ждали її батько, мати і Остап з букетом троянд.
– Все повинно йти добре, – Завадович нервово потирав руки. – Я говорив з Денисом Лукичем, все в порядку. Він же приймає екзамен.
– Але ж її вже рекомендували, Владку. Значить…
– Значить, значить! От здасть на трійку, то про аспірантуру нема мови.
– Бійтесь Бога, – втрутився Остап, – як можна таке говорити? Зіна така здібна, розсудлива… О, ні! Зрештою, чого журитися? Ви тільки знаєте аспірантуру.
– А що інше, що інше? – з відчаєм прошепотіла Завадович. – Якби десь тут на роботу, то хай би, але ви знаєте: глухі села, без транспорту… Жах!
– У нас на заводі знайдеться місце. В лабораторії. Якраз хіміка потрібно. Доручіть цю справу мені.
У цей час Зіна відповідала на останнє питання. Голова комісії, професор, з кислою міною слухав відповідь. Зіну це бентежило. Денис Лукич підбадьорююче кивав головою.
– Тепер ще одно питання, – звернувся голова. – Скажіть, будь ласка, у вас було коли-небудь таке, сказати б, гаряче бажання працювати науково?
– А чому ви так питаєте?
– Чому? Як вам сказати. Ви хороша студентка, відповідь ваша була непогана, але мені здається… я знайомився з вашою дипломною… що студента Калишенка доцільніше було б рекомендувати…
Зіна до сліз почервоніла.
– Так у чому ж справа? Хіба я набивалася? Ви самі…
– Ні, ні… Я про вас мало знав. Це, от… Денис Лукич дуже настоював.
Зіна підняла голову. Енергійно відкинула товсту русяву косу. В синіх очах майнула іскорка гніву й образи. Кругле личко пашіло рум’янцем обурення. Вже без сліз подивилася на професора. Згадала часті візити Дениса Лукича в їх дім, надто прихильні висловлювання батька про нього… Протекція! Який сором! Як це гидко!..
Втомлена, розчервоніла й рішуча підійшла до скверика. Хвилинна мовчанка. Замість полегшеного віддиху і радісної звістки, кинула холодне:
– Я здала, йдіть додому. Прийду о дев’ятій.
Завадович здивовано глянув на дружину. Остап кинувся за Зіною.
– Ах, відчепіться, ради бога. Чого вам треба? – сказала так різко, що Остап оторопів. Такого тону від Зіни ще не чув. Не міг, правда, ніколи признатися, навіть самому собі, що Зіна ставиться до нього прихильно. Але ж завжди була ввічливою. Він ніколи не говорив їй про свої почуття. Та хіба це основне? Зате вона завжди могла відчувати його турботу. Він умів вести себе за столом (її мати цим просто захоплювалась!),