– Це можна.
Марко знову замовив пива.
– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…
– Та де там…
– А все може бути.
Обидва не вірили, але обом хотілося так говорити.
– Десь у Коломиї, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять років, а вернувся.
– А я що кажу.
– Той, говорили, мав лише п’ять років, як пропав.
– А твоя?
Дід Панас задумався, пригадував.
– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.
– То повіз би додому.
– Не маю нікого, одні стіни…
Розливав у чарки і – по скатерті.
– Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.
– Пийте, куме.
– Дай Боже…
Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати Богу.
– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…
Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.
Панас говорив чи, може, тільки думав:
– Я лиш одне їй наказував: учися та й учися. У школі її завше хвалили. А книжки такі мудрі читала, що я з них нічого не розумів.
Наливав чарку за чаркою і пив. Не чув навіть, коли Марко розплатився й пішов до поїзда.
«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м її за стіл та й спитав, чи пам’ятає свого тата. Або ні. За всі гроші, що тут має, купив би їй хустину».
Вже не пив, а тільки дивився на молоду жінку й уявляв, що це його донечка.
Отже, подарував би їй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, і не носить хусток. Бо ж у місті виросла. Але він нічого більше не міг би сьогодні їй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалі в ларку. От візьме та й купить. Складе гарненько, підійде до столика і скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то візьміть собі». Та й усе.
Починав вірити, що буде так: вона дуже здивується, потім схопиться з-за столу й скрикне:
«Таточку!»
Тоді він забере її додому. Скличе все село і справить таке свято, якого ще ніхто не бачив.
А молода жінка дивилася на нього. Дідові Панасові здавалося, що навіть дуже пильно дивиться, ніби впізнає. Що таке? В очах почало прояснюватися від хмелю, й Панас побачив на її обличчі прикмети своєї дочки: так само посередині волосся проділ, ямочка на бороді… Хотів схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смів, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.
Хитаючись, бо від слив’янки шуміло в голові, вийшов у вестибюль. Підійшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиїсь клунки. Але за столом нікого не було. Цього не ждав Панас. Це ніби хтось останню дошку витягнув