Університет відкрив передо мною новий світ. Колись у гімназії я знав тільки книжку й більше нічого не хотів знати. Ні насмішки, ні добрі поради, ні гіркі образи не будили в мені бажання боротись, протестувати. Як віл у ярмі, я ніколи не задумувався над причинами власного горя.
А тут, немов полуду хтось зняв з очей. Я побачив, що книги, а з ними разом і студент, абстрагований від усього довколишнього, це ще не життя.
Воно зовсім інше. Яке, я ще не знав, але пізнавати мусив, бо воно стелило передо мною нову дорогу.
Лекції, диспути, гуртки – як усього цього було мало! Ми говорили про все. Наші молоді серця прагли до чогось високого й недосяжного. Ми готові були присвятити себе боротьбі, але за що?
Важко тепер сказати – за що. Я бився об стіни дійсності і не знаходив виходу. Міжнаціональна гризня, дешеві суперечки буржуазних партій, патетичні промови… Але правди, тієї китиці людської мудрості, я не бачив ніде.
І часом сумніви проникали в душу, як вода крізь пальці: а може, життя – суєта, мала хвилина страждання, недовгий шлях, по якому кожен проносить ярмо обов’язку, ярмо доброго тону, яке часом більше, ніж поліцейська палиця чи цензура – сковує дію, слово, думку.
Це було жахливо. Я задихався в отруєній атмосфері і ненавидів усе.
І от я зустрів людину. Це була проста дівчина, робітниця, полька Ґелька.
На одному з літературних вечорів я виступив з доповіддю про значення художньої літератури для розвитку індивіда і суспільства. Мені аплодували за мій нігілізм, який був тоді в моді. «Для нас нема авторитетів, у нас нема релігії, богів, – закінчував я свій виступ. – Ми віримо в правду. Але чи й правда не божок для нас? Хто бачив те, що повинно критись за цим словом? Хто може конкретизувати цю абстракцію? Хто знайде ключ, щоб відчитати цей відомий всім ієрогліф? Хто знайде отвір, щоб заповнити це пусте слово життям?»
Я не знав, від чийого імені говорю, не знав, до кого звертався. І ніхто не старався відповісти на мої запитання.
У коридорі до мене підійшла молода дівчина. Вона відрізнялась від інших простим одягом, зовнішністю і манерами. З обличчя – навіть невродлива, тільки темні, серйозні очі вразили мене.
– Дозвольте вас запитати, – вона збентеженим рухом провела по короткому кучерявому волоссю. Постать її здалась ще меншою, але очі дивились прямо: – Я не студентка, я небагато розумію, може, але цікавлюсь… Дозвольте вас запитати, що ви розумієте під словом «життя», яким ви хочете заповнити оту пустоту, про яку ви говорили?
Я не міг нічого відповісти. Та й справді, чи задумувався я до цієї хвилини глибоко над цим словом? А передо мною стояла вона, така проста й безпосередня, малоосвічена трудівниця з потрісканими пучками від праці і дивилась на мене, чекаючи відповіді. Але я мовчав. Перший раз у житті не міг відповісти на запитання. Думки кинулись до мого багажу знань, пролетіли мимо всіх філософських трактатів, які я знав, і повернулись до її очей.
– Я часто слухала вас… пробачте… ви самі не знаєте, чого хочете.
– А