Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.
– По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Мені потрібен біль…
– Гаразд, – ані хвилини не сумніваючись, відповів монарх, – я згоден.
– Це ще не все, – перебив його гість, – мені мало твоїх тілесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаєш від мене, заплатиш не тільки ти.
– Що це означає? – здригнувся король.
– Мені потрібне ще чиєсь життя.
Сігізмунд відчув, як горло його здавив пекучий гнів.
– Будь ти проклятий! – закричав монарх, – невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждає?
– Ні, – урвав той, – не знайдеться…
– Чиє життя ти ще хочеш?
– Я сам вирішу… Ти про це не дізнаєшся. Але неодмінно вмре той, хто вірно тобі служив. Або той, кого ти любиш.
Після сплеску гніву настала слабкість, і король вже не міг триматися на ногах. Сігізмунд важко осунувся на підлогу…
– То що ж, ваша королівська милосте, – іронічно мовив гість, – скасовуємо угоду?
Монарх витер піт, який градом котився з його чола і заливав очі.
– Ні, не скасовуємо, – простогнав він, – мені потрібна ще одна доба… За будь-яку ціну.
Незнайомець раптом більше театрально, аніж учтиво вклонився.
– Як накажете, ваша величносте, – солодкаво і знущально водночас протягнув він, – буде сповнено.
Невідомий зробив крок назад і знову вклонився.
– Буде сповнено! – повторив він вже голосніше.
Дивний чоловік, ця жахлива з’ява болісної ночі, продовжував відступати, кланятись і без упину повторювати ту саму покірну фразу. Однак в його голосі чулося дедалі більше насмішки й знущання, доки врешті замість слів, десь у темній глибині королівських покоїв, пролунав пекельний регіт, який, проте, різко обірвався.
– Добу, ще тільки добу, я не прошу більшого… – шепотів король, метаючись на вологій від поту постелі.
– Ваша величносте, ваша величносте… – лікар щосили намагався упіймати його слизьку розтріпану голову, аби та не вперіщилась в залізне узголів’я.
Коли йому це вдалося, монарх одразу прокинувся і широко розплющив очі. Рот його також відкрився, як у рибини, і він почав жадібно хапати ним повітря.
Притримуючи хворого лівою рукою, лікар потягнувся до склянки з заспокійливою настоянкою і за мить приклав її монархові до вуст. Сігізмунд зробив один спазматичний ковток, проте невдало, від чого відчайдушно закашлявся. Майже вся рідина, яку той ковтнув, полетіла назад лікарю в обличчя, втім король таки прийшов до тями.
– Це був лиш сон, – якомога лагідніше сказав йому ескулап, – всього лиш поганий сон…
Голова Сігізмунда безсило впала на подушку.
– Сон, – кволо вимовив король.
– Сон і не більше, – підтвердив лікар, втираючи рукавом своє обличчя, яке обплював йому володар Речі