Король болю. Богдан Коломійчук

слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання… Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.

      – Тобі видно, хто це там? – тремтячим голосом перепитав господар замку.

      Христоф кивнув. Ясна річ, він упізнав Софію…

      – Навряд чи їй знайдеться служба в мене, – продовжив Фірлей, – завтра попрошу вас звідси поїхати…

      Розділ ІІ

      Авдієнція в Його Величності Сігізмунда ІІ

      Спершу ім’я назву я своє, що і ви

      Його добре знали…[5]

Гомер. «Одіссея»

      З-над Вісли потягнуло прохолодою. Свіжий подих вітру пробивався до напівтемних затхлих покоїв крізь відчинені вікна, плутаючись і тріпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграї птахів у сітях. Було досить пізно, але всередині ніхто не запалював свічок.

      З глибини кімнати почулося чиєсь болісне зітхання, а потім кволі обережні кроки. Поступово звідти вийшов худий високий чоловік, що з усіх сил намагався триматися рівно. Вдавалося це йому ціною гострого болю в спині. Пройти з одного краю покоїв до іншого було несамовитою мукою. Чоловік ішов повільно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцеві. При цьому, послуговувався міцним різьбленим ціпком, що вдарявся час від часу в кам’яну підлогу.

      – Доброго вечора, ваша величносте, – простір кімнати прорізав чийсь голос.

      Кроки й удари ціпка стихли.

      – Хто тут? – стривожено запитав король.

      З протилежного кута вийшов невідомий у довгому плащі. Навіть у сутінках можна було розгледіти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без піхов.

      – Я той, з ким зустрічі не оминути, – відповів він.

      В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.

      – Хто… хто пустив тебе сюди? – кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.

      Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.

      – Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, – спокійно проговорив гість, – не треба кричати… Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.

      Король Речі Посполитої Сігізмунд ІІ Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.

      – Що тобі потрібно? – запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів,