Король болю. Богдан Коломійчук

(так здалося Христофові) добре вино. Христоф також подумав, що Фірлей навряд чи старався б так для нього. Очевидно, маршалок прагнув вразити Софію. Зрозумівши це, чоловік усміхнувся і з неабиякою охотою кинувся обгризати запечене до скоринки дрібне пташине тіло. Після вечері Софія першою підвелася з-за столу і, подякувавши за частунок, попросила господаря дозволу піти до свого покою. Ян Фірлей учтиво підвівся й також висловив їй подяку за те, що погодилась розділити з ним цю скромну трапезу. Після цього додав, що, звісно, вона може йти до себе, хоч відпускає її маршалок вкрай неохоче. Ще за чверть години відкланялись дещо захмелілі бурграф і скарбій.

      Христоф і господар замку залишились наодинці.

      – То що ж, тепер ти поясниш мені той бісовий софізм, який я почув від тебе вдень? – запитав маршалок.

      – Який? – здивовано перепитав гість, справді забувши про що йде мова.

      Фірлей хрипло захихотів.

      – Я ж казав, бісові русини… – промовив він, втираючи сльози, що виступили на його очах від сміху, – пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, і служитимеш і ні. То що ти мав на увазі, скурвий сину?

      – От дідько, справді забув, – Христоф ляснув долонею по стільниці й також розсміявся, – тепер пригадую.

      – То кажи, – посерйознішав господар замку.

      – Мав на увазі, вашмосць, що прямую до Кракова, – відповів гість, – а в столиці збираюся стати на службу до короля. І оскільки вашмосць, як відомо мені, один із найвідданіших слуг його величності, то я одночасно служитиму й вам.

      – Он як, – веселощі раптом зникли з обличчя Фірлея, – що ж, тоді ти маєш рацію. На службі в короля служитимеш одночасно і мені.

      – Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць… – спробував виправити ситуацію Христоф, проте господар знаком його зупинив.

      – Все гаразд, – мовив Фірлей і зморщив чоло, ніби від болю, що закрадався десь з глибини мозку.

      Насправді це був неприємний для нього спомин.

      – Його Королівська Мосць хворий, – важко зітхнувши сказав Фірлей, – важко хворий… І, курва, добром це не закінчиться.

      – Що не закінчиться? – чомусь перепитав гість.

      У відповідь той сердито зиркнув на співрозмовника, мовби його дратувало те, що гість не зрозумів одразу.

      – Король хворіє не на застуду чи пердячку, – вимовив маршалок, і слова його були важкими, мов камені, – єгомосць майже весь час лихоманить, і на додачу цей бідолашний чоловік провалюється у безпам’ять, щойно лихоманка трохи відступає. Згодом він повертається до тями, але всі побоюються (хоч декотрі з нетерпінням чекають), що одного разу він не прокинеться… Не уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.

      – У короля немає наступника, – з розумінням справи сказав Христоф.

      – Та отож бо… – ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.

      Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.

      – Чи можу я звернутися ще з одним