– Вітаю вас, добродії, – Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу і двічі, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зі свистом розсікло повітря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.
– Чого вам в біса треба? – запитав постоялець, відчуваючи, як потроху після здивування його переповнює злість і навіть кількість цих пройдисвітів не применшує бажання посікти їх на капусту.
– Ми шукаємо зра… зрадників… – пробелькотів хтось із них п’яним голосом.
– Яких ще зрадників? – гаркнув Христоф.
– Зрадників корони, – втрутився інший, – тих, що винні в занедужанні його величності…
«От і почалося, – подумав постоялець, – через таких п’яних недоумків і почалося… Вельможі порадили б між собою, не проливаючи міщанської крові. Тепер же непереливки буде і городянам».
– Від чийого імені ви тут? – хмикнув він, підступивши до них ще ближче.
– Від імені короля! – заволали вони в один голос.
– В короля немає на службі свиней! – почулося в них за спиною.
Горе-нападники озирнулися. До тісного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли він випрямився у повен зріст, очі його палали, а обличчя було багряним від гніву. За його спиною стояло ще троє жовнірів з королівської сторожі. Вони, в свою чергу, тільки криво всміхались, наполовину повитягавши шаблі з-за поясу.
– Випхати звідси цих волоцюг, – наказав своїм людям Свенсон і відступив убік від дверей.
Однак, ті, що діяли «від імені короля» чимдуж кинулися до виходу самі, а сторожа тільки пригостила їх наостанок щедрими копняками. Згодом Свенсон знаком наказав їм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всередині запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю і почав було про щось говорити, коли ж помітив, що Свенсон і Софія мовчки дивляться один на одного. Не розуміючи в чому справа, він вирішив почекати, доки заговорить хтось із них.
– Не одразу тебе впізнав, – першим озвався вікінг, – не вірю своїм очам.
– Мені також не віриться, що це ти, – відповіла жінка.
– Багато минуло років.
– Атож.
Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши від подиву, а потім знову втюпились поглядами один в одного.
– Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, – раптом процідив крізь зуби Свенсон.
– Жодного разу моєї вини в цьому не було, – відповіла жінка тремтячим голосом.
По обличчю Свенсона покотився рясний піт.
– Що цього разу? – прохрипів вікінг.
– Я не знаю…
Софія відвела очі.
– Кажи!
– Не знаю, – зі сльозами мовила та.
– Що за бісова комедія? – втрутився Христоф, проте його ніхто не слухав.
– Вони