Я підкралася зовсім близенько до потаємних дверей, що містилися за одним із полотен. Звідси навіть чулися окремі слова, однак зміст розмов і надалі лишився незрозумілий. Щойно я вирішила прихилитися до дверей вухом, сподіваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечі, одночасно закривши мені рота, щоб я бува не крикнула.
– Ти хто така? – почула я запитання, і рука біля рота трохи послабилась, щоб я могла відповісти.
– Я не злодійка, – тільки й вистачило в мене духу прошепотіти.
– Це я бачу, – сказав невідомий так само пошепки і зовсім мене відпустив, – запитую, як тебе звати і що тут робиш?
– Софія… Я учениця майстра Тартальї…
Сказавши це, одразу зрозуміла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моєму Вчителю. Я склала руки перед собою і почала благати незнайомця не виказувати мене й нікому не розповідати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо він усміхнувся і зробив мені знак говорити тихіше. Я змовкла і мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледіла його як слід. Височенний на зріст, кремезний і тоді ще не такий сивий… Так я вперше зустріла Свенсона.
Зізнаюся, боялася, що він мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, і він обережно прочинив двері до зали. Полотно, що висіло перед нами, якраз в цьому місці мало розріз, то ж мені сяк-так вдалося розгледіти, що там відбувалось.
В залі рівним півколом були розставлені велетенські різьблені крісла. На деяких сиділи поважні, пишно вбрані чоловіки. Інші були порожніми.
– Хто ці люди? – схвильовано запитала я.
– Володарі світу, – усміхнувся Свенсон.
– Аякже… – мене чомусь образила ця репліка, яка видавалась жартом.
Однак цей чоловік не жартував.
– Той, що найближчий до нас, з чорною борідкою – це король Речі Посполитої, його величність Сігізмунд Август. За його безпеку я відповідаю.
– І що, вдається? – хіхікнула я.
Одразу злякалася, що тепер вже образиться Свенсон. Але так не сталося.
– Дурне дівчисько, – тільки проказав він, – за кожним виходом з цієї зали чатують мої люди.
Я й справді була ще дівчиськом, і мені можна було пробачити будь-що.
– А інші – це хто? – запитала я.
– Ось той худорлявий чоловік у чорному, як у монаха, одязі – це Філіпп Габсбург, король Іспанії. Кривдник маврів[12] і переможець битви при Лепанто.[13]
На біду якраз навпроти нього сів султан Селім…
– У нього світла борода, – вирвалось у мене, – він не схожий на турка.
– Маєш рацію, – погодився