Ми йшли тим самим потаємним ходом, яким я дісталась сюди, і відчувалось, що Свенсон чомусь нервується. Він до болю стиснув мою руку, і я побоювалась, аби цей здоровань випадково її не зламав. Раптом він зупинився. Попереду нас виросли двоє чоловіків у сірому одязі з шаблями наголо.
– Хто такі? – загрозливо запитав один із них.
– Піддані Його Величності Короля Польського, – відповів норман.
– І ця маленька курвочка також?
Я зціпила зуби, щоб не відповісти їм, як слід.
– І вона також, – твердо відповів Свенсон.
Запанувала мовчанка, під час якої чоловіки підозріло дивилися один на одного. Ті двоє врешті відступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вікінга, аніж повірили йому.
Ми вийшли назовні. Перед нами височіла темна базиліка Святого Марка, над якою підіймався повний яскравий місяць. Через вітер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.
– Ті двоє – справжні зарізяки, – сказала я, – хто вони?
– Охоронці того… вельможі, – відповів Свенсон.
– Короля королів?
– Так. А тепер тікай звідси чимдуж…
Софія урвала свою розповідь, примружившись від липневого сонця, що сходило все вище.
– Кажеш, були одягнені в сіру одіж? – перепитав Христоф.
– Так, – відповіла жінка, – в такі самі строї, як і ті, з якими ти бився учора.
– І які убили спершу волоцюг, потім трьох королівських вартових, які прийшли зі Свенсоном, а потім і його самого, – доповнив львів’янин.
Софія закусила губу.
– І все ж таки, чому той «король королів» мав таку владу? – мовив Христоф.
– Я все ж таки випитала про це у свого рятівника… – сказала жінка після мовчанки, – ті королі були володарями своїх земель. А він розпоряджався їхньою смертю. Вирішував хто, коли і як мусить вмерти. Ніхто не знає, звідки в нього така влада. Він – справжній король страждання. Король болю…
Розділ ІІІ
Поморянський алхімік
Русине, подив твої в них викликають ліси
Всюди, куди божества лісові та сатири водили
В густозарослих лісах стежку боги віднайшли
Ігнацій Цибульський ішов вулицею рідного містечка, де знав, мабуть, усі небезпечні нерівності й місця, позбавлені бруківки. Він ходив нею ще зовсім малим, коли батьки відправили його на науку до школи при парафіяльному костелі Святої Трійці. Бо саме ця вулиця провадила від його дому до плебанії отця Стефана, де відбувалось навчання. Ходив він цією вулицею і парубком, бо якраз там, де вона закінчувалась, жила чорноока Вірця, що тепер вже тридцять літ, як пані Цибульська.
Останні десять років цей шлях провадив від їхнього обійстя до водяного млина, яким володіли Цибульські. Прибуток був непоганий, щоправда, пан Ігнацій проводив на цьому млині весь свій час удень, а подекуди й вночі, як це бувало в жнива. Стежив, аби наймані мельники сумлінно виконували свою роботу.
Словом, вулицю добродій Цибульський знав краще, ніж власну кишеню, й міг,