Архієпископ зробив паузу, а потім у дуже душевний момент для двох друзів сказав:
– Думаю, зустріч із тобою – одна з найкращих подій у моєму житті.
Далай-лама усміхнувся й почав розповідати іншу історію.
– Я думав, ти намагатимешся їсти! – сказав архієпископ.
Далай-лама фиркнув і знову взявся до десерту.
– Так, але ти справив надзвичайний вплив на світ, – вів далі архієпископ. – Є сила-силенна людей, яким ти допоміг стати хорошими; вони належать до різних релігій, різних віросповідань. Вони бачать, вони відчувають – адже я не думаю, що річ у твоїх ідеях, хоча так, вони теж непогані… прийнятні. Вчені також вважають тебе розумним, але насправді причина в тому, ким ти є. Думаю, хоч у яку точку світу ти поїдеш, люди розуміють, що ти – справжній. Ти не вдаєш із себе когось іншого. Ти живеш відповідно до власних поглядів, і ти допоміг дуже-дуже багатьом людям відновити віру в свою релігію, а також у добро. Ти популярний не лише серед старих, а й серед молоді. Я вже казав, що ти і Нельсон Мандела – це двоє відомих мені людей, які не є поп-зірками, але можуть зібрати Центральний парк. Тобто коли люди знають, що ти виступатимеш у певному місці, там яблуку ніде впасти. Тому те, що ми кажемо про секулярність нашого світу і таке інше, лише частково відповідає дійсності.
Далай-лама махнув руками, заперечуючи свій ранг і особливість.
– Я завжди сприймаю себе як одного з сімох мільярдів людей. Нічого особливого. Отже, на цьому рівні я намагаюся донести до інших, що основне джерело щастя – це здорове тіло і тепле серце.
Слухаючи його, я подумав: чому нам так важко повірити в ці слова і втілювати їх у життя? Наша подібність мала б бути очевидною, але ми часто почуваємось відокремленими. Існує так багато ізольованості та відчуження. Звичайно, я ріс із цим відчуттям у Нью-Йорку, який на той час був найбільш густонаселеним містом світу.
– Усі хочуть жити щасливо, але щасливе життя особи залежить від щастя людства. Тому нам треба думати про людство, знаходити відчуття єдності між усіма сімома мільярдами людей.
Знову перетворившись із духовного наставника на господаря, Далай-лама запитав:
– Чаю чи кави?
– У мене є сік, дякую, – відповів архієпископ. – Тебе виховували в Тибеті з дуже особливим статусом. Напевно, ти дійшов цього усвідомлення не відразу.
– Так, я ставав мудрішим завдяки навчанню і досвіду. Коли я вперше поїхав у Пекін, який зараз називають Бейджіном, на зустріч із китайськими лідерами, а також 1956 року, коли я приїхав в Індію і зустрівся там з індійськими лідерами, було забагато формальностей, тому я хвилювався. Тепер, коли я зустрічаю людей, то підтримую міжособистісний рівень, без зайвого офіціозу. Я ненавиджу формальність. Коли ми народжуємося, її немає. Коли ми помираємо, її немає. Коли ми опиняємось у лікарні, її немає. Тому формальність є штучною. Вона лише