– А що не так із міс Двайр?
– Хай би де вони жили, жоден дім їй не підходив. Скільки грошей на рахунку не мав би, їй все мало. Хочеш розвести племінних корівок? Будь ласка, ось тобі корівки. Ні, не те. Хочеш зайнятися розплідником дерев? Будь ласка, але знову не те. Тоді повіз її у Швейцарію до найкращих у світі пластичних хірургів – підтягнути лице. Бабі до п’ятдесяти – як до місяця пішки, але хоче підтяжку, і край, тож пакують валізи і летять до Женеви, до того чувака, який оперував принцесу Ґрейс. Та краще б він усе життя програв у свій бейсбол. Трахав офіціанток з Фенікса і грав першого бейсмена в «Мад-хенс». Довбана доця! Знаєш, вона заїкалася. І щоб одним махом з усіма поквитатися за своє заїкання, шандарахнула бомбу. По яких логопедах він її не водив! Вони облазили всі клініки, всіх психотерапевтів… Та що б він не робив, їй було мало. І яка віддяка? Бу-бух! Чому це дівчисько ненавидить рідного батька? Цього чудового батька, по- справжньому чудового! Вродливого, доброго, щедрого, який живе лише заради них, заради своєї сім’ї, – от за що вона його так? Наш безглуздий татуньо породив на світ такого блискучого батька, а від нього з’явилось воно – це так було задумано? Хтось поясніть мені, що це було? Така закладена природою потреба розбрату? Це через неї вона покинула Сеймура Левова і чкурнула до Че Ґевари? Ні, ні! Що ж це тоді за отрута була, що викинула цього бідаку за рамки життя і протримала там аж до смерті? Він на своє, своє власне життя мав дивитися збоку. Він усе життя поклав на те, аби подужати цей жах. І що? Як міг великий, добрий і приємний дурник на подобу мого братика протистояти бомбі? Одного дня життя почало з нього насміхатися і вже ніколи не вгамовувалося.
Більше ми цієї теми не торкалися, обмежившись тим, що встиг наговорити Джеррі (якби я захотів дізнатись більше, то мусив би щось вигадувати), бо тут до нас підійшла невисока сива дама в коричневому брючному костюмі, і Джеррі, від природи не здатний більше п’яти секунд терпіти ситуацію, коли не він володіє увагою співрозмовника, жартівливо відсалютував мені та зник, а коли я пізніше намагався знайти його, мені сказали, що він мусив їхати, щоб устигнути на літак з Ньюарка в Майамі.
Коли я вже написав про його брата – на що в мене пішло кілька наступних місяців: міркував про Шведа по шість, вісім, інколи по десять годин поспіль, міняв свою самотність на його, вселявся у його особистість, геть не таку, як моя, розчинявся у ньому, вдень і вночі намагався розібратися в цьому чоловікові, в його видимій ясноті, чистоті й невибагливості; відстежував його падіння; з плином часу робив із нього найважливішу особистість мого життя – і якраз перед тим, як я почав міняти героям імена і заретушовувати найпомітніші риси, з-за яких визирав прототип, у мене виникло зазвичай притаманне аматорам бажання послати Джеррі примірник рукопису і поцікавитись його думкою. Я придушив це бажання: майже сорок років я писав і видавався й добре знав,