– Я пам’ятаю ту поїздку, Джой Гелперн. Чому ти не була тоді трішки люб’язніша?!
– А зараз я як Спенсер Трейсі, – сказала вона, засміявшись. – Не така перелякана, та вже пізно. Тоді я була соромлива – зараз ні. Старість, Натане, – вигукнула вона, і ми обнялися. – Старість, старість – як це все незвично! Ти хотів помацати мене за груди.
– Хотів – не те слово…
– Еге ж, – обізвалася Джой. – Тоді вони були ще молоденькі.
– Тобі було чотирнадцять, їм – рік.
– Між нами завжди різниця в тринадцять років. Тоді я була на тринадцять років старша за них, а тепер уже вони десь років на тринадцять старші за мене. Але ж ми з тобою цілувались, правда, любий?
– Цілувалися, цілувалися й цілувалися.
– Я тренувалася. Цілий день тренувалася цілуватись.
– На кому?
– На своїх пальцях. Та, мабуть, слід було дозволити тобі розстебнути ліфчик. Якщо маєш бажання, розстібни його зараз.
– Боюся, мені забракне сили, щоб розстебнути ліфчик перед усім класом.
– Ото сюрприз! Щойно я дозріла, розумієш, а Натан уже виріс.
Ми жартували, міцно обійнявшись і закинувши голови, щоб краще роздивитись, як змінилися наші обличчя, фігури, як трансформувало нас прожите півстоліття.
Так, всепоглинаючий потяг тіла до тіла, що зберігається до самого кінця, можливо (я запідозрив це ще тоді, на сіні), є найсерйознішою річчю в житті. Тіло, якого людина не збудеться, хай би як намагалася, від якого не звільниться, поки не стрінеться зі смертю. Раніше, дивлячись на Алана Майзнера, я бачив його батька, а зараз бачив матір Джой – дебелу швачку зі скачаними до колін панчохами, що сиділа в підсобці гроссманівської крамниці-ательє на Ченселлор-авеню… Та думки мої були зайняті Шведом: я думав про нього і про тиранічну владу його тіла над ним – міцним, яскравим і самотнім Шведом, який так і не осягнув маленьких хитрощів життя, не захотів пройтися по життю зірковим хлопчиком і знаменитим першим бейсменом, обравши шлях серйозної людини, яка ставить чиїсь інтереси вище за свої, відмовившись від амплуа великої дитини, впевненої, що цей безмежний, величезний світ був створений лише для її задоволення. Він хотів би народитись чимось більшим, ніж бути тілесною досконалістю. Ніби одній людині мало цього дару! Швед волів мати те, що вважалося вищим покликанням, і, на великий жаль, він знайшов його. Тягар відповідальності, що покладався на героя школи, переслідував його все життя. Noblesse oblige. Рецепт простий: ти герой – тож, будь ласка, поводься, як личить герою. Треба бути скромним, треба бути поблажливим, треба бути поштивим, треба бути чуйним… І пішло-поїхало: ці героїчно ідеалістичні маневри, це стратегічне, дивне духовне бажання залишатись оплотом пошани і моральних зобов’язань – через війну, через усі невизначеності, породжені війною, через те, з якою силою емоційна спільнота, чиї кохані сини були за тридев’ять земель і дивилися власній смерті в обличчя,