Американська пастораль. Філіп Рот

розлетиться на друзки, і то в такий жахливий спосіб? Від комети американського хаосу відколовся уламок, упав на Олд-Римрок і вцілив точно у Шведа. Його ставна зовнішність, його неймовірна життєздатність, його слава й наша віра у те, що він – герой, а отже, вільний од усіх терзань і сумнівів, – усі ці прикметні атрибути мужності лише спровокували політичне вбивство, і це все змушує ставити Шведа в один ряд не з самовідданим Малюком з Томкінсвілля, якого змалював Джон Тюніс, а з Кеннеді – Джоном Ф. Кеннеді, – іншим улюбленцем фортуни, старшим за Шведа на якихось десять років, блискучим уособленням Америки, вбитим у сорок з гаком літ, за п’ять років до того, як Шведова дочка, на варварський копил бунтуючи проти війни, що її вели Кеннеді та Джонсон, знищила батькове життя. Так, подумав я, звичайно. Він – це наш Кеннеді.

      Тим часом Джой розповідала мені про своє життя, про речі, яких я, простакуватий хлопчисько, навіть не уявляв, шукаючи по окрузі нових переживань і вражень; Джой підкидала в киплячий казанок спогадів під назвою «зустріч випускників» нові факти, про які ніхто досі не знав (і не мав знати в ті дні, коли всі наші балачки про себе залишалися сама невинність). Джой повідала, як помер її батько від серцевого нападу, коли їй було дев’ять, і вони тоді жили в Брукліні; як вона, мама і Гарольд – її старший брат – перебралися до Ньюарка і притулилися при одіжному магазині Гроссманів; як жили на горищі магазину, як вона з матір’ю спала на двоспальному ліжку, що стояло в їхній єдиній великій кімнаті, а Гарольд – на кухонному дивані, який щовечора він розстеляв, а вранці застеляв, аби вони могли поснідати перед школою. Вона запитала, чи я пам’ятаю Гарольда – фармацевта, а тепер пенсіонера, що живе у Скоч-Плейнс, і додала, що тиждень тому їздила на цвинтар у Брукліні на батькову могилу. І сказала, що їздить туди раз на місяць, і їй самій аж дивно, як багато важить для неї той цвинтар.

      – А що ти робиш на цвинтарі?

      – Говорю з ним, як оце зараз із тобою, – відказала Джой. – Мені в десять років не було так сумно, як тепер. Тоді мене дивувало, що люди мають по двоє батьків. Здавалося, що найкраща сім’я – це сім’я, що складається з трьох чоловік.

      – Ну й ну, – сказав я. Ми обійнялись і погойдувалися під пісню, якою завершував вечір «чоловік-оркестр»: «Мрі-і-ій всюди й повсякчас… мрі-і-ій звабний блиск не згас…» – А я зовсім нічого не знав, коли ми в жовтні сорок восьмого беркицькались у тому сіні.

      – Я й не хотіла, щоб ти знав. І не хотіла, щоб знав ще хтось. Не хотіла, щоб знали, що Гарольд ночує на кухні. Тому й не дала розстебнути ліфчик. Не хотіла, щоб ти став моїм хлопцем, бував у нас і бачив, де тулиться брат. Так що причина не в тобі, милий мій.

      – Ну, мені від твоїх слів аж відлягло! Шкода тільки, що ти не сказала цього раніше.

      – Таки шкода, – погодилася Джой, і ми спочатку засміялися, а потім раптом Джой розплакалася, можливо, через ту трикляту «Мрі-і-ій», під яку ми колись танцювали, приглушивши світло, в чиємусь підвалі – у ті часи, коли Джо Стаффорд