Я схоплююся, пхаюся поміж них, шукаю очима знайомі обличчя, – он Тьяден, он сякається Мюллер, а ось і Кач, і Кроп. Потім ми кладемо наші солом’яні матраци поруч, один біля одного. Я дивлюсь на хлопців якось винувато, хоч жодних підстав для того немає. Перш ніж укластися спати, я дістаю решту картопляників та джем, нехай і хлопці поласують.
Два картопляники, що лежать зверху, трохи запліснявіли, та їх іще можна їсти. Я беру їх собі, а кращі віддаю Качеві й Кропові.
Кач жує картопляника й питає:
– Це, либонь, мати пекла?
Я киваю.
– Смачні, – каже він, – дуже смачні.
Я ледве стримую сльози. Уже не впізнаю самого себе. Та дарма, невдовзі це минеться, мені стане краще тут – із Качем, з Альбертом, з усіма. Тут я на своєму місці.
– Тобі пощастило, – шепоче Кроп перед тим, як заснути, – кажуть, що нас відправляють до Росії.
До Росії! Але ж там війна вже скінчилася. Удалині гримотить фронт. Барачні стіни тріщать.
У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.
Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців – так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі та знервовані, бо так ретельно все чепурити – то справа не для нас, а марширувати на парадах – і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.
Нарешті настає урочиста мить. Ми вишикувались у лави, й от з’являється кайзер. Нас усіх цікавить, який же він. Кайзер іде уздовж лав, і його вигляд мене трохи розчаровує: з портретів я уявляв його значно вищим, величнішим, і насамперед він мав би говорити громовим голосом.
Кайзер роздає залізні хрести й часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.
Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:
– То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! – Він замислюється. – Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?
– Авжеж! – підтверджує Кач.
Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:
– А король теж повинен стояти струнко перед кайзером?
Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає. Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.
– Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш? – каже Кач. – Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.
Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.
– Слухай-но, – каже Тьяден, – я не можу збагнути: невже кайзер