Тим часом Міттельштедт починає муштрувати солдатів, як розсипатися в цеп, і ласкаво призначає Канторека командиром відділення.
Міттельштедт робить це навмисне, з певних міркувань. Річ у тім, що командир відділення має завжди бути на двадцять кроків попереду солдатів; коли лунає команда: «Кругом – руш!», то солдати тільки обертаються, а командир, що раптом опинився на двадцять кроків позаду них, мусить мерщій бігти вперед, аби знову випередити своїх солдатів на двадцять кроків. Разом це становить сорок кроків «бігом – руш!». Однак тільки-но він прибігає на місце, як знову лунає команда: «Кругом – руш!», і він мусить знову чимдуж бігти сорок кроків у зворотний бік. Таким чином, відділення тільки спокійно повертається то в цей бік, то в той і ступає лише якихось кілька кроків, а командир гасає то туди, то сюди, наче заведена цяцька. Це один із багатьох випробуваних методів, до яких вдавався Гіммельштос. Канторек не може чекати від Міттельштедта іншого ставлення, бо саме він колись залишив хлопця на другий рік у школі, і Міттельштедт був би дурний як пень, коли б не скористався цією чудовою нагодою віддячити, перш ніж знову поїде на передову. Мабуть, і помирати буде трохи легше, як згадаєш, що військова служба подарувала тобі цю можливість.
А поки що Канторек гасає туди й сюди, немов сполоханий дикий кабан. Трохи згодом Міттельштедт наказує припинити цю вправу, і починається інша, дуже важлива, – повзання. Спираючись на коліна й лікті, притискаючи до себе, як належить за статутом, гвинтівку, Канторек повзає у всьому своєму параді по піску, просто повз нас. Він голосно сопе, і це сопіння здається нам музикою.
Міттельштедт підбадьорює рядового Канторека, втішаючи його цитатами з висловлювань класного наставника Канторека:
– Рядовий Канторек, нам випало щастя жити у велику добу, тож треба віддавати всі сили навчанню, хоч буває й сутужно.
Канторек випльовує якусь брудну шпичку, що попала йому між зуби, і вмивається потом. Міттельштедт нахиляється нижче і зворушливо повчає його:
– За дрібницями ніколи не забувайте великої справи, рядовий Канторек!
Аж дивно, що Канторек досі не луснув від напруги, а надто тепер, коли почалися гімнастичні вправи; Міттельштедт чудово копіює свого вчителя, підтримуючи його під зад, щоб він як належить рівно тримав підборіддя, підтягуючись на перекладині, та ще й сипле мудрими сентенціями. Саме так колись поводився з ним Канторек.
Потім Міттельштедт дає дальші розпорядження по службі:
– Кантореку й Бетгере, по хліб! Візьміть із собою тачку.
За кілька хвилин обидва вирушають із тачкою до воріт.
Канторек похнюплений, лютий, а швейцар радий, що загадали легку роботу.
До пекарні їм обом доведеться йти через усе місто туди й назад.
– Вони вже кілька днів туди ходять, – посміхається Міттельштедт. – А в місті вже дехто тільки й чекає на них помилуватися.
– Чудово! – кажу я. – А він іще не скаржився?
– Пробував. Наш командир