– На добраніч, мамо.
– На добраніч, дитино.
У кімнаті темно. Чути, як важко дихає мати. І як цокає годинник. За вікном гуде вітер, шелестять каштани.
У передпокої я зашпортуюся за свій ранець, він лежить там уже спакований, бо завтра я маю вийти вдосвіта.
Я кусаю подушку, стискаю пальцями залізне пруття ліжка. І нащо я сюди приїхав! На фронті я був байдужий до всього, часом утрачав усяку надію; бути таким я вже не зможу. Я був солдатом, а тепер усе в мені – тільки біль, суцільний біль за себе, за матір, за все, що таке невтішне і що не має кінця-краю.
Не треба було мені їхати у відпустку!
Бараки в польовому таборі мені знайомі. Тут Гіммельштос виховував Тьядена. Але з людей я майже нікого не знаю; все тут змінилося, як це завжди буває. Лише кількох чоловік, здається, я бачив раніше.
Службу я відбуваю машинально. Вечорами майже завжди сиджу в солдатському клубі, там багато часописів, але їх я не читаю; зате там стоїть піаніно, і я залюбки граю на ньому. Обслуговують нас дві дівчини, одна з них зовсім молоденька.
Табір оточує висока загорожа з колючого дроту. Повертаючись пізно ввечері з клубу, ми повинні показувати перепустки. Той, хто вміє порозумітися з вартовим, може, звісно, пройти й без перепустки.
Нашу роту щодня виводять на військові вправи у степ із березовими гайками та заростями ялівцю. Це можна витримати, коли від тебе більш нічого не вимагають. Біжиш уперед, падаєш на землю, і від твого віддиху коливаються стеблини трав і степові квіти. Виявляється, що ясний пісок, коли дивишся на нього зблизька, – то малесенькі дрібочки кремнію; пісок такий чистий, як у лабораторії, аж хочеться занурити в нього руку.
Але найкраще – то гаї з березовими узлісками. Їхні барви міняться щомиті. От сяють ясно-білі стовбури, а над ними зеленим шовком легко коливається листя, немов намальоване пастеллю; та за мить усе набуває опалово-блакитних барв, вони густішають по краях, виблискуючи сріблом, поглинають усе зелене і зненацька темнішають, стають аж чорними, – то на сонце набігла хмарина. Її тінь, наче привид, лине поміж стовбурами, що враз поблякли й потемніли, лине далі через увесь степ, до самого обрію, – а берези вже знову стоять, мов святкові прапори з білими держаками, і листя на них палає багряним золотом.
Часом я так захоплююсь тією грою найтонших відтінків світла та прозорих тіней, що навіть не чую слів команди; коли зостаєшся сам-один, починаєш придивлятися до природи й любити її. А в мене тут приятелів небагато, та я їх і не шукаю, з мене досить звичайних стосунків з іншими людьми. Ми замало знайомі, аби робити щось більше, ніж розводити балачки чи ввечері грати в «очко» або в ще яку азартну гру.
Поряд із нашими бараками розташований великий табір російських полонених. Його відгороджено від нас колючим дротом, та полонені все ж примудряються пролазити до нас. Поводяться вони боязко, полохливо; усі вони високі на зріст, здебільшого бородані й чимось скидаються на побитих смирних сенбернарів.
Крадькома обминають вони наші бараки й порпаються у баках із покидьками. Важко навіть уявити, що вони там знаходять.