– Тож це був тато, – прошепотів він.
Він відхилився назад і сперся на камінь за своєю спиною.
– Я знаю, що це був він.
– Говори пошепки. Він сказав, що любить тебе.
– Я знаю, що він мене любить.
– Ще тихше, – сказала вона.
– Окей, – прошепотів він.
Його коліна знову стали підстрибувати, ноги залишалися на місці, але все тіло почало вигинатися. Його плечі стали соватися вгору і вниз у такому собі незручному танці.
Небо почало рожевіти, над верхівками дерев простяглися довгі смуги кольору лаванди.
– Ти стаєш справді великим, – сказала вона.
– Поганий дядько переслідує нас? – запитав він.
– Не знаю, – відповіла вона. – Але якщо й переслідує, то він нас тут не знайде.
Ще вигинаючись, він обернув голову ліворуч і праворуч, оглядаючи нове оточення. Як завжди, він був цікавий, але й обережний. Вона пильно спостерігала за ним. Його очі стріляли повсюди. Його ноги стояли на місці.
Цікавість перемогла. Він ступив крок до цегляної стіни, показав пальцем.
– Тут миска для води, – каже він.
– Так, – підтвердила вона.
Вона знову оглянула траву навколо них і, крім потрісканої, сухої пластикової миски, знайшла інші розкидані навкруг речі. Праворуч від них лежала чорнильна ручка, а ближче до паркану – блискуча стрічка для волосся. Їй здалося, вона побачила білу шкарпетку на ланцюжку, що скріплював паркан.
– Дикобрази потребують миски для води? – запитав Лінкольн.
– Думаю, що так.
– Вони п’ють воду?
Вона уявила собі, як вона затуляє йому рот рукою, міцно її там тримаючи й наказуючи йому стояти тихо й мовчати. Вона розпачливо хотіла б зробити це, але не могла уявити собі сцену, коли це було б можливо. Якщо вона налякає його так, щоб він не наважувався базікати, він, мабуть, почне хникати.
– Тссс! – знову попросила вона його. – Розмовляй тихше. Усі живі створіння п’ють воду.
– Геть усі? – прошепотів він.
– Усі, – повторила вона.
– То дикобраз пив з цієї миски? – перепитав він, підступивши до неї ближче й притиснувшись до її правого боку. – І він сидів на цьому камені, як і ми? Ти думаєш, то був хлопчик? Чи дівчинка?
Вона не побачила в ньому ніякого страху. Його сині очі були великі й широко розплющені, але вони завжди в нього великі й широко розплющені. Він зручно примостився біля неї і, схоже, відчував легке збудження від того, що вони перебувають в оселі дикобраза. Звичайно, він не знав, чого йому справді слід боятися – його жахали ті, хто приносить лихо, люті персонажі, яких він бачить у мультиках. Минулого тижня вони дивилися один із фільмів про Бетмена, той, у якому грає Гіт Леджер, неймовірно жорстокий, і Лінкольн запевнив, що давня версія 1960 року – він фахівець з фільмів про Бетмена – має ще жахливішого Джокера.
Він іноді скрикував,