Його руки тугіше обняли її шию. Залізниця бігла паралельно до них, відразу за яскравими ліхтарями, і чого б вона не дала б, аби побачити, що їде невеличкий червоний і чорний потяг, який міг би забрати їх, хоч Джоан думала, що вона спроможна бігти швидше, аніж їхатиме потяг. Але вона хотіла б сісти на потяг. Руки їй почали боліти, й вона пригадала, як минулого тижня вони прийшли у парк – Чи качки мають зуби? Вони справді не вкусять мене? Чи качки мають ніжки? Чому я не ходив ніжками, коли був немовлям? А чи мав я ніжки? Того полудня вона справді досягла такого стану, коли вони поверталися додому, що була неспроможна нести його далі й мусила опустити його на траву, хоч він і плакав, коли вона його опускала.
Цього разу вона його не опустить.
– Мамо, – сказав він, поклавши руку їй на обличчя, – хвилина вже минула.
– Там був поганий чоловік, – сказала Джоан, і, звичайно, вона цього не сказала б, якби не запанікувала.
– Де? – запитав він.
Вона втратила нитку розмови.
– Ти про що?
– Де був поганий чоловік? – запитав він.
Вона стрибнула на колію, перетнувши її двома кроками – а якби також до неї наблизився потяг, то це б означало, що там є інше людське створіння, яке веде його, а вона хотіла б побачити інше людське створіння – й озеро опинилося позад них, і тіла на землі та незнайомець із рушницею опинилися позад них, і це було добре. Покручена стежка, нагору в напрямку до «Африки», тягнулася поміж двома рядами дерев – ці широколисті, омиті дощем рослини могли затулити їх від зовнішніх поглядів. Їх, безперечно, зараз видно гірше, якщо хтось намагається дивитися на них.
– Він був позаду, – сказала вона, майже спотикаючись.
Вона почула сирени. Важко сказати, чи близько вони лунали, але це означало, що в зоопарк увійшла поліція й вони розберуться в тому, що тут діється, але тепер це їй не допомагало.
– Я не бачив поганого чоловіка. Звідки ти знаєш, що він поганий?
Його підборіддя вперлося їй у плече.
Він гнівається, коли вона не відповідає на його запитання, й вона не хоче, щоб він заплакав, бо він тоді почне хвилюватися або, ще гірше, кульгати. Він стає удвічі важчим, коли нервується.
– Нам треба забиратися геть, – сказала вона, відсапуючись. – Негайно. Тож допоможи мамі й тримайся – обхопи мене ніжками міцніше – і дозволь мені дістатися до безпечного місця, тоді я тобі про все розповім.
Вона ледь знайшла в собі сили договорити. Її легені були готові вибухнути. Ноги підгиналися. Сонце сховалося за верхівки дерев, тіні від рослин тяглися довгі й були розмазані під її ногами.
Її лікті зачепилися за лист банана, твердий та широкий, як пташине крило.
– Куди? – запитав він, бо запитувати він, звичайно, не перестане. – Куди ми біжимо?
Вона не знала. Куди їй тепер звертати? Чого вона шукає? Її ноги зберігали свій ритм, і вона стиснула свої пальці на ногах і шкодувала, що стежка, по якій вона бігла, веде нагору.
Вона