Ті, що не мають коріння. Наоми Новик. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Наоми Новик
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежное фэнтези
Год издания: 2015
isbn: 978-617-12-4289-0, 978-617-12-4380-4, 978-617-12-4381-1, 978-617-12-4379-8
Скачать книгу
ми з Касею врешті знову вийшли назовні, темніло. Багаття біля загонів палало й далі, здіймаючи велику помаранчеву заграву з іншого боку села. Усі будинки й досі були покинуті. Холодне повітря продиралося до мене крізь тонший одяг, а ще я змокла до нитки. Я вперто пленталася за Касею, яка розчищала для мене сніг і час від часу поверталася, щоб потримати мене за руку та якось підбадьорити. Мене гріла одна щасливіша думка: я не можу повернутися до вежі. Тож я піду додому до матері та лишатимуся там, доки по мене не повернеться Дракон; куди мені краще йти?

      – Він буде щонайменше тиждень, – сказала я Касі, – і я йому, можливо, обридну, тож він дозволить мені лишитися, – цього я не мала казати навіть подумки. – Нікому не кажи, – поспіхом мовила я, а вона зупинилася, повернулася, охопила мене руками та міцно мене стиснула.

      – Я була готова йти, – мовила вона. – Усі ці роки… я була готова проявити сміливість і піти, але коли він забрав тебе, не могла стерпіти. Здавалося, ніби все це було дарма, і все йде, як раніше, наче тебе тут ніколи не було… – вона зупинилася. Ми стояли там разом, тримаючись за руки, плачучи та всміхаючись одна одній водночас, а потім її обличчя змінилося; вона смикнула мене за руку й потягнула назад. Я повернулася.

      Вони вийшли з лісів повільно, розміреним кроком, широко розставляючи лапи, щоб не ламаючи кірки на снігу. У наших лісах полювали вовки, швидкі, стрункі та сірі; вони забирали яку-небудь поранену вівцю, але тікали від наших мисливців. Це були не наші вовки. Їхні важкі спини у білому хутрі були мені по пояс, а з їхніх щелеп – величезних щелеп, повних зубів, які насувались один на одного, – звисали рожеві язики. Вони подивилися на нас – вони подивилися на мене – блідо-жовтими очима. Я згадала, що Кася говорила мені: першою захворіла худоба, яку покусали вовки.

      Головний вовк був трохи меншим за інших. Він понюхав повітря в моєму напрямку, а тоді смикнув головою вбік, так і не звівши з мене очей. З-за дерев нечутно вийшли ще двоє. Зграя розосередилася, ніби він дав їй сигнал, розійшовшись по обидва боки від мене, аби перекрити мені шлях. Вони полювали; вони полювали на мене.

      – Касю, – сказала я. – Касю, йди, негайно тікай, – а серце моє зупинялось. Я звільнила руку від її хватки та понишпорила в торбі. – Касю, йди! – крикнула я, а тоді витягла корок і вихлюпнула кам’яне зілля на головного вовка, коли він стрибнув.

      Довкола нього здійнявся сірий туман, і біля моїх ніг каменем упала велика кам’яна статуя вовка; його оскалена пащека застигла, перш ніж ухопити мене за кісточку. Ще один вовк потрапив на край туману, і хвиля каменю повзла його тілом повільніше, а він якусь мить човгав по снігу передніми лапами, намагаючись утекти.

      Кася не втекла. Вона схопила мене за руку й потягнула назад до найближчого будинку – будинку Еви. На знак протесту вовки жахливо завили в один голос, сторожко обнюхуючи дві статуї, а тоді один із них заскавчав, і вони стали в одну лінію. Затим вони помчали на нас.

      Кася протягнула нас крізь ворота