– Він буде щонайменше тиждень, – сказала я Касі, – і я йому, можливо, обридну, тож він дозволить мені лишитися, – цього я не мала казати навіть подумки. – Нікому не кажи, – поспіхом мовила я, а вона зупинилася, повернулася, охопила мене руками та міцно мене стиснула.
– Я була готова йти, – мовила вона. – Усі ці роки… я була готова проявити сміливість і піти, але коли він забрав тебе, не могла стерпіти. Здавалося, ніби все це було дарма, і все йде, як раніше, наче тебе тут ніколи не було… – вона зупинилася. Ми стояли там разом, тримаючись за руки, плачучи та всміхаючись одна одній водночас, а потім її обличчя змінилося; вона смикнула мене за руку й потягнула назад. Я повернулася.
Вони вийшли з лісів повільно, розміреним кроком, широко розставляючи лапи, щоб не ламаючи кірки на снігу. У наших лісах полювали вовки, швидкі, стрункі та сірі; вони забирали яку-небудь поранену вівцю, але тікали від наших мисливців. Це були не наші вовки. Їхні важкі спини у білому хутрі були мені по пояс, а з їхніх щелеп – величезних щелеп, повних зубів, які насувались один на одного, – звисали рожеві язики. Вони подивилися на нас – вони подивилися на мене – блідо-жовтими очима. Я згадала, що Кася говорила мені: першою захворіла худоба, яку покусали вовки.
Головний вовк був трохи меншим за інших. Він понюхав повітря в моєму напрямку, а тоді смикнув головою вбік, так і не звівши з мене очей. З-за дерев нечутно вийшли ще двоє. Зграя розосередилася, ніби він дав їй сигнал, розійшовшись по обидва боки від мене, аби перекрити мені шлях. Вони полювали; вони полювали на мене.
– Касю, – сказала я. – Касю, йди, негайно тікай, – а серце моє зупинялось. Я звільнила руку від її хватки та понишпорила в торбі. – Касю, йди! – крикнула я, а тоді витягла корок і вихлюпнула кам’яне зілля на головного вовка, коли він стрибнув.
Довкола нього здійнявся сірий туман, і біля моїх ніг каменем упала велика кам’яна статуя вовка; його оскалена пащека застигла, перш ніж ухопити мене за кісточку. Ще один вовк потрапив на край туману, і хвиля каменю повзла його тілом повільніше, а він якусь мить човгав по снігу передніми лапами, намагаючись утекти.
Кася не втекла. Вона схопила мене за руку й потягнула назад до найближчого будинку – будинку Еви. На знак протесту вовки жахливо завили в один голос, сторожко обнюхуючи дві статуї, а тоді один із них заскавчав, і вони стали в одну лінію. Затим вони помчали на нас.
Кася протягнула нас крізь ворота