Я побігла вниз до бібліотеки, ковзаючи сходами достатньо незграбно, щоб до крові подряпати собі гомілку. Я цього навіть не відчула. Книжки, як завжди, стояли охайними елегантними рядами, спокійні та не зворушені моєю бідою. Деякі з них уже стали мені знайомими, я б назвала їх старими ворогами: вони були повні чарів і замовлянь, які незмінно спотворювалися в моїх вустах; навіть їхні сторінки неприємно поколювали, коли я торкалася пергаменту. Я все одно видерлася сходами та стягнула їх із полиць, розгорнула одну за одною, заходилася гортати списки, та все марно: дистиляція есенції мирту, можливо, була б дуже корисною в усіляких діяннях, але зараз вона не піде мені на користь, і брала лють від того, що доводилося витрачати бодай одну мить, дивлячись на шість рецептів утворення потрібної печатки на пляшечці з зіллям.
Але марність цього зусилля сповільнила мене достатньо, щоб я змогла подумати трохи краще. Я усвідомила, що не можу сподіватися знайти відповідь на таке жахливе запитання у книжках заклинань, за якими він намагався мене вчити: як він не раз казав мені, вони були повні примов і дрібниць, такого, що будь-який дурнуватий чаклун мав би бути здатен опанувати майже одразу. Я із сумнівом поглянула на нижні полиці, де він зберігав томи, які читав сам і які категорично заборонив мені чіпати. Деякі мали палітурки з нової цілої шкіри з золотим тисненням; деякі були старими та мало не розпадалися, деякі – заввишки з мою руку, інші – досить малі, щоб вміститися на моїй долоні. Я провела по них руками та, підкорившись пориву, витягнула одну невеличку книжечку, яка наїжачилася вставленими аркушами паперу; вона мала гладеньку від зносу обкладинку та простий штампований шрифт.
Це був журнал, записаний дуже дрібним неохайним почерком, попервах майже нерозбірливим, із купою скорочень. На аркушах (один або кілька були вставлені чи не на кожному розвороті) були нотатки, записані Драконовою рукою; там він виписав різні способи вимовляти кожне заклинання, пояснюючи, що робить; це принаймні здавалося обнадійливішим, неначе його голос міг заговорити до мене з паперу.
Був із десяток заклинань для зцілення та для очищення ран – від хвороби і гангрени, а не від чаклунської зарази, та бодай спробувати було варто. Я прочитала одне заклинання, для якого рекомендувалося розрізати отруєну рану, напхати її розмарином і лимонною шкіркою, а тоді зробити те, що автор називав «покласти на неї дихання». Дракон написав на цю тему чотири сторінки дрібним почерком і накидав рядки, у яких занотував майже п’ять десятків варіантів: стільки-то розмарину, сухого чи свіжого; стільки-то лимона, із м’якоттю чи без; сталевий ніж, залізний, таке замовляння та сяке.
Він не писав про те, яка зі спроб спрацювала краще, а яка – гірше, та якщо вже він доклав стільки зусиль, із цього мала бути якась користь. Тепер мені було потрібно лише одне – допомогти йому достатньо, щоб він зміг