Коли ми дісталися Дверніка, з цією думкою ніхто не сперечався. Наша староста Данка здивувалася так само, як і Кася або чоловіки в Ольшанці, коли я сповзла із санчат, але вона мала й більші клопоти.
Усі здорові чоловіки, а також сильніші жінки працювали позмінно, аби тримати в загоні нещасних замучених тварин, користаючись вилами й ліхтарями та ковзаючись на льоду, тим часом як руки в них німіли від холоду. Решта нашого села намагалася не дати їм замерзнути чи померти з голоду. Це були перегони на виснаження, і наше село програвало. Селяни вже спробували влаштувати спалення самі, але було надто холодно. Дрова не встигли спалахнути – худоба розкидала стоси з ними. Тільки-но я розповіла Данці, що то за зілля, вона закивала та послала всіх, хто ще не працював біля загону, по льодоруби та лопати, аби зробити просіку.
Затим вона повернулася до мене.
– Нам буде потрібно, щоб твій батько та брати принесли більше дров, – сказала вона, не вагаючись. – Вони у твоєму домі – працювали всю ніч. Я могла би послати по них тебе, але це може зашкодити тобі, а тим більше – їм, коли тобі доведеться після цього повертатися до вежі. Хочеш піти?
Я ковтнула. Вона мала рацію, та я могла сказати лише «так». Кася й досі тримала мене за руку, і, коли ми разом бігли селищем до мого будинку, я спитала:
– Увійдеш першою та попередиш їх?
Тож коли я ввійшла у двері, моя мати вже плакала. Вона зовсім не бачила сукні, тільки мене, а коли мій батько та брати, похитуючись, вийшли із задніх кімнат, спантеличені від сну, та знайшли нас, ми вже впали на підлогу купою оксамиту, обіймаючись. Ми ридали всі разом, навіть кажучи одне одному, що ридати ніколи, а я крізь сльози розповіла батькові, що ми робитимемо. Він і мої брати вибігли надвір запрягати коней, які, на щастя, були в безпеці у власній важкій стайні поряд із домом. Я скористалася цими останніми кількома моментами й сіла за кухонний стіл із матір’ю. Вона знову й знову гладила мене по обличчю, і в неї досі текли сльози.
– Він мене не торкався, мамушо, – сказала я їй, а про принца Марека не розповіла нічого. – Він непоганий, – вона не відповіла, тільки знову погладила мене по волоссю.
Мій батько зазирнув усередину та сказав:
– Ми готові, – і мені довелось іти.
– Заждіть, – промовила мати і зникла у спальні. Вона вийшла зі згортком, де був мій власний одяг і речі. – Я подумала, що хтось із Ольшанки, можливо, принесе це до вежі для тебе, – сказала вона, – навесні, коли йому привозять дарунки зі свята, – вона поцілувала мене знову та обійняла ще раз, а тоді відпустила. Справді боліло ще більше. Справді.
Мій батько обійшов кожен дім у селищі, а брати зіскакували й забирали в кожній дровітні все до останньої хворостини, громадячи оберемки палива на сани. Коли сани наповнилися, вони поїхали до загонів, і я нарешті побачила бідолашну