– Чому ти обрала це? – запитав він.
– Там була купа нотаток! – сказала я. – Я подумала, що вона має бути важливою.
– Вона не важлива, – відповів він, хоча я йому не повірила, попри те, яким розлюченим через це він видавався. – Вона ні до чого не придатна – вона була непридатною всі п’ятсот років від моменту її написання, і за століття вивчення вона так і лишилася ні до чого не придатною.
– Ну, вона не була ні до чого не придатною сьогодні, – промовила я, склавши руки на грудях.
– Звідки ти знала, скільки розмарину використати? – запитав він. – Скільки лимона?
– Ви записували всілякі цифри в тих таблицях! – сказала я. – Я подумала, що це не бозна-як важливо.
– У таблицях ідеться про невдачі, недолуга ти дурепо! – закричав він. – Жодні з них не мали бодай якогось ефекту – у жодному співвідношенні, у жодній суміші, з будь-яким замовлянням. Що ти зробила?
Я витріщилася на нього.
– Я використала достатньо, щоб забезпечити гарний запах, і змочила їх, аби посилити його. А ще скористалася наспівом на сторінці.
– Там немає жодного замовляння! – сказав він. – Два звичайнісіньких склади, без жодної сили…
– Коли я поспівала його достатньо довго, воно спричинило потік чарів, – розповіла я. – Я співала його на мотив «Многая літа», – додала я. Він іще більше почервонів і розлютився.
Наступну годину він розпитував мене в найменших подробицях, як я скористалася заклинанням, засмучуючись дедалі більше: я майже не могла відповісти його запитання. Його цікавили конкретні склади та повторення, він хотів знати, наскільки близько я перебувала від його руки, його цікавила кількість гілочок розмарину та кількість шкірок. Я доклала всіх зусиль до того, щоб розповісти йому, та при цьому почувалася так, ніби все це неправильно, і врешті-решт я бовкнула, доки він роздратовано писав на своїх аркушах:
– Але це все не має жодного значення, – він підняв голову, тужливо подивившись на мене, та я сказала, не до ладу, зате впевнено: – Це просто… спосіб діяти. Не існує лише одного способу діяти, – я махнула рукою на його нотатки. – Ви намагаєтеся знайти дорогу там, де її немає. Це все одно що… це – збирання в лісах, – різко сказала я. – Потрібно торувати собі шлях крізь зарості та дерева, і він щоразу інший.
Я переможно закінчила, вдоволена тим, що знайшла пояснення, яке так задовольняло своєю чіткістю. Він лише кинув перо й роздратовано відкинувся у крісло.
– Це маячня, – майже жалісно сказав він, а тоді з явним розпачем опустив очі на власну руку: ніби йому було б легше, якби зараза повернулась, але йому не довелося розглядати можливості своєї неправоти.
Він зло глянув на мене, коли я це сказала, – я й сама ніби почала трохи дратуватися, спрагла та голодна, як вовк, досі у подертій домотканій сукні Кристини, яка звисала з моїх плечей і не гріла мене. Мені це набридло, і я встала, не