Неділя, 3 березня
Учора внизу з’явився стенд від аптеки Крінґ, на якому було десятків зо п’ять різноманітних інформаційних листівок. Дозвольте мені навести простенькі приклади основних тем: геморой, діарея, екзема, воші, нетримання сечі, чиряки, закрепи, грибок, глисти та бородавки. Усі недуги акуратно розміщені в алфавітному порядку. Та ще й без урахування тутешньої аудиторії, бо я також помітив листівки і про акне, і про догляд за новонародженими, що не надто нас турбувало.
Ніби тут і без їхнього стенда бракує балачок про біль та недуги.
Ну гаразд, якщо відверто, я якомога безцеремонніше заштовхав листівку про нетримання сечі до нагрудної кишені. Схоже, що в мене гарне товариство: тут ідеться про мільйон голландських дзюркунів. А це означає, що сечі, яку щодня вбирає нижня білизна та підгузки наших співвітчизників, досить, аби наповнити цілісінький басейн. Ура!
Було чимало спекуляцій та спроб вивідати, куди ж ми поїдемо на першу екскурсію клубу «Старих, але ще не мертвих». Еферт хотів підрядитися букмекером, аби люди мали змогу робити ставки.
Захоплення схоже на те відчуття, яке я переживав ще дитиною напередодні шкільної поїздки. Якщо я добре запам’ятав, ці відчуття схожі.
Пані Шройдер (канарка, засмоктана в порохотяг) розмірковувала над тим, хто там головний у Ватикані. Старий Папа відійшов, а нового ще не обрали. «Ми – церква без пастора» – стверджувала вона. «Наче кури без півня», – сказала одна із сестер Слотхауер, котра ніколи не соромилися топтатися по чиїхось мозолях.
Я намагався уявити собі конклав: 115 підстаркуватих кардиналів в одній кімнаті, яким не дозволено ступити ані кроку, аж доки вони не випустять із труби білий дим – а це легше сказати, ніж зробити. Під час конклаву 1978 року у каміні була не надто гарна тяга й кімнату заповнило чорним димом.
Понеділок, 4 березня
Величезний переполох: із відділення для недоумкуватих втекла пані Схар. Схоже, вона переконала новенького інтерна, що їй дозволяють виходити без супроводу. Дівчину-інтерна виправдовує лише те, що рівень її власного IQ десь 55. Пані Схар люб’язно підмела перед входом. Вона вважає себе шляхетною. Величає себе леді Схар. Завжди на сторожі свого майна. Божевільна маразматичка, та ще й діабетик.
На її пошуки відправили чималу частину персоналу. Хтось запитав Стельваген, чи слід викликати поліцію. «Ні, у цьому немає ні потреби, ні причин».
Директорка боїться розголосу, який може позначитися на її репутації, тому й прагне тримати все в таємниці.
Через короткий час завідувачка поверхом оголосила, що пані Схар знайшли. Певно, що це вигадки, аби заспокоїти всіх інших, бо Схар ніде не видно. Еферт перевірив історію, сказавши медсестрі, що бачив леді Схар на автобусній зупинці. Уже за дві хвилини пара штатних працівників