Понеділок, 25 лютого
Пані Стельваген попросила Еф’є зайти до її кабінету в середу. Еф’є здавалася досить-таки безтурботною. Можливо, її просто було важко вибити з колії, а може, вона не хотіла робити з мухи слона. Натомість я був би приголомшений, якби отримав подібне запрошення. Я й подумати не можу, що Стельваген просто хоче поцікавитися, чи Еф’є тут подобається. Наша директорка ще із тих лисичок-сестричок: люб’язна ззовні, але за кар’єру душу би віддала. Завжди напрочуд співчутлива: «надзвичайно прикро… але такі правила». Але не уточнює при цьому, що це її власні правила. Їй зручно ховатися за ними. А якщо знадобиться, то раптом з’являються й нові правила «єдино задля блага пожильців». Стельваген досить розумна для того, щоби усвідомлювати, що в її діях нема прямої образи. Незначні порушення замовчуються, або провину переадресовують на когось іншого. Під захистом Ради директорів її трон у безпеці. Тимчасовий трон, який, кажу вам, вона за першої ж нагоди проміняє на кращу модель.
Завжди бездоганно вдягнута і приязна, спокійна та ввічлива. Усе вона чує і все контролює. Та ще й має вірних приспішників. Дехто з них нам відомий, хоча не важко здогадатися, що є й такі, які працюють під прикриттям.
Стельваген потроху запроваджує задушливий режим. Будь-яка особиста ініціатива, все, що виходить за рамки норми, з посмішкою заперечується.
Я запитав Еф’є, чи не хоче вона, щоби я пішов з нею.
«Для чого?» – була її відповідь.
«Ну, характер у неї ще той. З’їсть і не засміється».
«Це ми ще подивимося. Дякую за попередження. Матиму на увазі».
Вівторок, 26 лютого
Еферт розмірковував над тим, чи випаде знову нагода для ще однієї таємної операції з тістечковими крихтами в акваріумі. Він був не проти ще однієї витівки. «Це відділення таки варто трохи трусонути». Я й справді не міг із цим не погодитися, та боюся, що подібна демонстрація сміливості викриє лише поверхневі симптоми.
Справжня проблема від того нікуди не подінеться.
На мою думку, старіння відбувається за тією самою траєкторією, що й дорослішання немовляти, але у зворотному напрямку. Ви відходите від фізичної незалежності й все більше і більше починаєте залежати від інших. Штучне стегно, шунт, пігулка за пігулкою – все це нагромаджується в купу. Якщо ж смерть забариться, ви довікуєте белькотливим старим, зашмарканим карапузом у підгузку. Подорож від нуля до вісімдесяти – неймовірна, багатонадійна, захоплива: ви маєте знайти свій шлях у житті. Років у сорок ви у розквіті сил і здоров’я, і вам здається, що весь світ у вашій кишені. У розквіті сил і здоров’я… Сумно, та ви зазвичай не усвідомлюєте цього, аж доки не прийде час руїни, коли життєві горизонти повільно і безмовно вужчатимуть, а життя спустошуватиметься. Аж доки ваші щоденні