Закінчилось усе тим, що Соля пішла від нього до найкращого друга Банзая – Доща Мокоші. Тоді Банзай і вирішив перевірити правдивість теорій подружжя Воссон стосовно мухоморчиків. Втрачати було нічого – він або отримає просвітленість, або помре, що за даних обставин було б дуже навіть доречно.
Дякувати Богу, Банзая відкачали, а Дощ щиро посміявся над бідною Соломійкою. Потім він переповідав Юркові, як та плакала у нього на плечі, просила, щоб Дощ її хоча б поцілував, що вона любила лишень його, а не зануду Банзая, а він таки справді зануда, з ним нема про що говорити… що вона його, Доща, дуже-дуже кохає, що вона його хоче… Дощ на те все залився буйним сміхом їй прямісінько у фейс. Трахнути тебе? Нема питань. Але якщо тобі мій найкращий друган Банзай видався занудою, сказав він крізь сміх, то зі мною ти помреш іще до заходу сонця. Від нудьги.
Після повернення з реанімації у нього була остання здибанка з Соломією. Вона коротко сказала, що все між ними – лиш поганий жарт, що вона зустрічалась лише із жалю тощо. Прудко й тихо то все сказавши, Соля повернулась і пішла, не попрощавшись. Виглядала вона так, ніби не спала вже тиждень. А ще вона виглядала, наче сука, яку зґвалтувала зграя розгніваних диких псів динґо.
3
Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вісник «Віра, Надія, Любов». У тому навіть не було статей про зґвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: «Лесик Леськів: нагла смерть у нерівному бою на рівному місці. Білі плями та чорні діри автобіографічної шахівниці». Судячи із заголовка, у статті йшлося про особистість не менш харизматичну, ніж сам Енді Воргол, хоча чогось конкретного ці рядки не стосувались. У зв’язку з присутністю відсутності наявності хоч якогось змісту Банзай збагнув, що нічого не збагнув. Вісник долучився до «Патріота» на дні кошика для сміття.
Вечоріло й зимнішало. Долоні стали сухими й холодними, тільки обличчя ще тліло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.
Банзай вийшов із безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, під білою фіґурою, судячи з усього – святої Анни, він запримітив дещо цікавеньке. Кілька старих людей (по три бабці на кожну стінку) щось голосно викрикували сипучими голосами. Банзай сів на лавку поруч із демонстрацією. Що то був за мітинґ, він втямив лише по одній вивісці, чи то пак транспарантові. «МОСКАЛІ, ДОДОМУ!», писало на білій смужці, склеєній із аркушиків креслярського паперу. А під тим гучний підпис: «Районне товариство української мови ім. Тараса Шевченка».
Він прислухався до викриків.
– Да как ви смєєтє??? Как ви можетє бить такімі? Ви нє можетє запретіть н а м разгаварівать на українскай мовє! – вигукувала одна з демонстранток з-під затінку транспаранта.
– Да? Нє можем? А как ви смєєтє називать рускую нацию на Українє нацианальнай мєншинай? Га? Как ваапшє а рускай нациї можна гаваріть такім тонам? Да вєлікій рускій народ нікагда нє бил і нікагда нє будіть нацианальнай мєншинай! Нікагда! Ні в какой странє! Нікагда!
Банзай