– Ясно, а музику яку слухаєш? – знову не зовсім ввічливо не відповів він.
– Ну-у-у… «Атпєтиє машеннікі»… може, чюв «Запрєщьонниє барабаньщікі»? А так – там тіпа Ірину Білик, «Рукі ввєрх»… а ти шо?
Банзай подумки сплеснув долонями у драматичному жасі: ну вика(ка/па)на тобі Соля!
– Ну-у-у… – завив він, наслідуючи її інтонації та зберігаючи на лиці блаженність юродивого. – Для душі – «King Crimson», Пітера Гемміла, а так – там всякі тіпа сестри Байко, «Льомі-Льом», Алсу, «Рукі ввєрх» там… «Запрішшьонні барабаньшшікі»… ну ти поняла…
Рибина, не відчувши жодної дисгармонії між назвами, спитала:
– А це як – тяжола музика, да? Ти любиш тяжолу музику? Патаму шо… тому шо ти виглядиш, ніби ти слушаєш тяжолу музику…
– Тяжола музика??? – Банзай вдав, ніби він не розуміє. – Да нє, да шо ти! «Льомі-Льом» не є тяжолою музикою!
Вони б ще довго сперечалися, що є «тяжолим», а що просто «для душі»… Банзай почував себе Марком Поло, який розказує клаповухим односільцям про дивних морських зміїв, про трьох китів, яких він дійсно бачив, про прекрасних сиренок і т. д., обтяжуючи їхні довірливі вуха всілякими макаронами: «ракушками», «мушельками», «ріжками», «шпахетті» та простою вермішеллю перший сорт «екстра». Їхня дискусія, а радше сповідь Марка Поло, тривала б ще хтозна-скільки, але оці всі суперечки, попри їхню нісенітність, вселяли в Рибу-Сонце нічим не виправдану впевненість, що вона припала студентику до смаку.
Тому Банзай вирішив використати арґументи вагоміші за музичні вподобання.
– Послухай, Іро, ти ніколи не топила цуценят? Маленьких, ше сліпих, таких безпорадних?
Іра гидливо підібрала губи.
– Нє, а шо?
– Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на однодумців. Знаєш, я, коли був маленьким, жив у Станіславові. І бабця мала пса, Дінку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рік давала нам виводок песенят. Але, сама розумієш, вигодувати пса – то цілий маєток… майже. А цуциків щоразу було вісім, дев’ять… бувало і п’ятнадцять. Такі маленькі, гарненькі всі такі, з такими вушками, так би тільки їх цьомав і тримав на руках!
Іра зачаровано слухала його невигадану історію.
– І тоді баба закривала Дінку в буді, підкликала мене малого і казала, щоб я їх всіх потопив. За то вона мені давала цукерку. І знаєш що? Я топив їх! Щоразу! Двічі на рік! Як екзамени у вас в коледжі! Літом і зимою. Знаєш як? Береш старе відро, наливаєш води, але тільки до половини, щоби потім не вихлюпувалася… І береш іще одне відро. І береш п е с и к і в. Кидаєш їх всіх у воду… вони тоді, між іншим, не гавкають, бо ше не вміють, а радше нявчать. І тоді притискаєш зверху другим відром. І відразу ж дізнаєшся – забагато ти набрав у відро води, чи в сам раз… а потім вони починають пускати носом бульки… під водою. Ти би як побачила ту комедію, цілий день реготала б. Така забава! – Банзай екстатично заводив очі, всім своїм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.
Його рожеві спогади про дитинство, ці солодкі роки задовго до статевого дозрівання і вульґарних підліткових прищів, могли тривати