Зоряні миті людства. Новели (збірник). Стефан Цвейг

бік, він у Парижі, в Тюїльрі, марні були Лейпцизька битва і двадцять років людовбивчих війн. Немов збиті докупи однією силою, міністри, – англійський, прусський, австрійський, – які щойно плаксиво сперечалися, доходять згоди, російську армію похапцем знову мобілізують, щоб тепер уже остаточно вирвати владу з рук узурпатора; ще ніколи Європа легітимних імператорів і королів не була такою єдиною, як у ті години першого обурення. З півночі на Францію наступає Веллінґтон, йому на поміч іде прусська армія під командою Блюхера, на Рейні споряджається Шварценберґ, а як резерв повільно й важко ступають по Німеччині російські війська.

      Наполеон єдиним поглядом збагнув смертельну небезпеку. Він знає: немає часу чекати, аж поки збереться вся зграя. Треба розділити їх, напасти на когось одного, на пруссаків, англійців чи австрійців, перше ніж вони стануть європейською армією і загибеллю для його імперії. Він має спішити, бо вже прокидаються невдоволені і в його країні, він повинен стати переможцем до того, як зміцніють республіканці й поєднаються з роялістами, до того, як Фуше, цей двоязикий і невловний, у союзі з Талейраном, своїм суперником і віддзеркаленням, підступно переріжуть йому ззаду сухожилки. Він повинен у єдиному залізному пориві скористатися бурхливим ентузіазмом армії й рушити на ворогів; кожен день – це втрата, кожна година – небезпека. Тож він похапцем кинув брязкітливу гральну кість на найкривавіше бойовище Європи – Бельгію. 15 червня о третій годині ранку передові полки великої – і поки що єдиної – армії Наполеона перейшли кордон. 16 червня коло Ліньї вони вже наскочили на прусську армію й відкинули її. Це перший удар пазурами пораненого лева, страхітливий, але аж ніяк не смертельний. Розбита, але не знищена, прусська армія відступила до Брюсселя.

      Тепер Наполеон вирушив для другого удару – по Веллінґтону. Він не може собі дозволити звести дух, бо кожен день дає супротивнику нові підкріплення, а країна позаду нього і знекровлений, неспокійний французький народ повинні сп’яніти від вогненної сивухи звістки про перемогу. 17 червня Наполеон і далі суне вперед з усією своєю армією аж до пагорбів Катр-Бра, де окопався Веллінґтон, той незворушний ворог із залізними нервами. Ще ніколи розпорядження Наполеона не були такі обачні, ще ніколи його військові накази не були ясніші, ніж того дня, він думає не тільки про напад, а й про свої небезпеки: можливість, що розбита, але не знищена армія Блюхера може з’єднатися з армією Веллінґтона. Прагнучи запобігти цьому лиху, він відокремив частину своєї армії, щоб вона крок за кроком відганяла прусську армію й не давала їй приєднатися до англійців.

      Командування цим допоміжним військом Наполеон доручив маршалові Ґруші: пересічному чоловікові, доброму, чесному, порядному, надійному, не раз випробуваному командирові кінноти, але командирові кінноти і не більше. Ґруші – не палкий і поривний нещадний воїн-кавалерист, як Мюрат, не стратег, як Сен-Сір і Бертьє, не герой, як Ней. Жодна войовнича кіраса не прикрашала йому груди, жоден міф не огортав його