А чи ж не годі? / Натрудились руки:/ шумлять сади – там, де стриміли скелі. / Хіба врожай не визрів? Сині луки / лямують річку, займища, оселі. / І чи не надимають безмір світу / твоїх фантазій виплекані діти?
Але самотньо Ґете в цьому світі. В такі наповнені пристрастю секунди він геть усе сприймає в зв’язку з постаттю коханої і магічно згущує спогад до прояснілого оновлення:
Мов зітканий із райдужних мережив, / ширяє серафим над сонмом хмар, / небесної прозірності одежі / гнучкого стану повивають чар, / і стежиш ти, як кружеляти стане / з усіх видінь найбільш кохане.
Задосить миті, / щоб тривку подобу / впіймати в мерехтливому видінні. / Старе, вернись, аби одну оздобу / я відрізнити міг у миготінні забутих лиць. Нехай рука напише / лиш те одне, що серцю наймиліше.
Тільки-но поважчавши, образ Ульріке набуває вже чуттєвих форм. Ґете описує, як дівчина приймала його і «помалу ощасливлювала», як вона після останнього поцілунку ще «найостанніший» лишила йому на вустах, і тепер оте щастя, про яке згадують із блаженством, старий метр перетворює в найпіднесенішу форму, в одну з найчистіших строф про чуття відданості й любові, яка була коли-небудь написана німецькою чи будь-якою іншою мовою:
Цнота щедротних наших душ воліла / пречистої сягнути високості, / щоб вічно безіменне проявило / чарівні назви й таємниці прості. / Як вабила нас благість! Емпіреї / мені одслонювались біля неї.
Але, знову відчувши цей колишній блаженний стан, покинутий страждає від теперішньої розлуки, і тепер проривається його біль, що майже розриває піднесений елегійний настрій довершеного вірша, ота відвертість відчуття, яка виявляється тільки раз на багато років під час спонтанного перетворення безпосереднього переживання. Ця скарга приголомшує:
Я так тепер далеко! / Чим же мушу / Заповнити свій час? Хіба я знаю? / А чи в робітні дотрудити душу? / І це мені затяжко. Не бажаю. / Так непоборна туга водить мною, / що тільки умиваюся сльозою.
А потім підноситься, хоча навряд чи здатний піднятися ще вище, останній, моторошний скрик:
Полиште мене тут, / о друзі вірні. / Я буду сам брести драговиною. / Ви ж – далі йдіть. Для вас цей край безмірний, / ця незглибима вись над головою. / Досліджуйте, збирайте по дрібниці світ, / що сховав правдиві таємниці.
Усесвіт у мені, я в ньому зник без сліду, / адже ж я був улюбленець богів, / котрі на мене насилали біди, / я ж радощами й горем багатів. / Тепер боги мені склепили губи, / підносять вгору й віддають погубі.
Цей загалом стриманий чоловік ще ніколи не створював такої строфи. Той, хто юнаком умів приховати свої чуття, а вже як чол�