Електрична напруга, що в ті довгі тижні нависала над Парижем, давила і руйнувала душу, але ще гнітючіше і грізніше душила тривога в прикордонних містах. На всіх біваках уже зібралися війська, в кожному селі, в кожному містечку організовувались добровольчі загони і національні гвардійці, всюди готували фортеці, і передусім в Ельзасі, люди знали, що на цьому клаптику землі, як і завжди, мають відбутися перші вирішальні бої. На берегах Рейну ворог і супротивник – не розмите, як у Парижі, патетично-риторичне уявлення, а очевидна, чуттєва присутність, бо з укріплення перед мостом і з вежі собору вже можна неозброєним оком бачити прусські полки, що підійшли до кордону. Вночі понад байдужою і лискучою в місячному сяйві річкою вітер доносить гуркіт ворожих гарматних повозів, брязкіт зброї, сигнали сурм. Усі знають: потрібне лише одне слово, один-єдиний декрет, і з мовчазних жерл прусських гармат полетять грім і блискавка, знову почнеться тисячолітня війна між Францією і Німеччиною, цього разу в ім’я нової свободи на одному боці і в ім’я старого порядку на другому.
Отож то був незабутній день, коли 25 квітня 1792 року посланці донесли з Парижа до Страсбурґа звістку про оголошення війни. Народ з усіх вуличок та будинків одразу позбирався на площах, увесь гарнізон, готовий до війни, полк за полком, пройшов маршем на останньому параді. На головній площі їх чекав мер Дітріх із трибарвною перев’яззю на грудях і кокардою на капелюсі, яким він вітав солдатів. Спів фанфар і барабанний дріб закликали до тиші. Дітріх на цій і на інших площах міста французькою та німецькою мовами гучним голосом зачитав текст декрету про оголошення війни. Після його останніх слів полкові музики заграли першу, тимчасову бойову пісню революції: «Ça ira», власне, грайливу, бадьору і глузливу танцювальну мелодію, якій брязкітлива і гримотлива хода полків на марші надала войовничого такту. Потім юрба розійшлася і понесла роздмухане натхнення в усі вулички та будинки, в кав’ярнях і клубах виголошували палкі промови і роздавали прокламації. «Aux armes, citoyens! L’étendard de la guerre est déployé! Le signal est donné!»[2] – такими та подібними до них закликами починалися вони, і всюди, в усіх промовах, в усіх газетах, на всіх плакатах, усіма вустами повторювали такі ударні, ритмічні звернення, як «Aux armes, citoyens! Qu’ils tremblent donc, les despotes couronnés! Marchons, enfantas de la liberté!»[3] – і кожен радів і радів масі вогненних слів.
На вулицях і майданах, коли оголошують війну, завжди радіють численні юрби, але в такі миті вуличних радощів завжди хвилюють ще й інші голоси – тихі та дивні, бо з оголошенням війни прокидаються ще й страх і тривога, але про них потай шепочуть у кімнатах або мовчать зі зблідлими вустами. Завжди і всюди є матері, які запитують себе: «Чи не вб’ють чужі солдати моїх дітей? – Адже в усіх країнах є селяни, які дбають про своє майно, свої поля, хатини, худобу та врожай. – Чи не затопчуть мої лани і не сплюндрують дім жорстокі орди, чи не угноять кров’ю поля нашої праці?» Мер