Вони довго розмовляли, жартували, переповідали кам’янецькі та тульчинські плітки. Аж ось Текля повідомила й основну новину. Коли Жозефіна почула про шлюб Юзефа і Софії, одразу спохмурніла. Лоська і Текля, перебиваючи одна одну, умовляли графиню допомогти Юзефу помиритися з батьками.
– Що ж я можу вдіяти? – спитала Потоцька.
– Батька нашого умовте та матір. Вони вас поважають, як найсвітлішу особу на всьому Поділлі, і послухають.
– Старого Вітте можна зрозуміти. Софія – не рівня Юзефові, – відрубала Потоцька.
– Але ж красуня яка! Та розумна до того ж! А добро наживеться, коли згода та вірність між ними буде, – заступилася за молодих Лоська.
– Не рівня! – повторила Потоцька – Вибачайте, але мушу сказати, що думаю: дурень ваш братик. Одружився з дівчиною без роду й племені, осквернив честь шляхетства. Де ви чули чи бачили, щоб поважні люди продавали власну гідність? Ну, покоївкою чи куховаркою її вдома можна тримати. Хіба не міг Юзеф узяти від неї те, чого треба мужчині? Ніхто б за це його не осудив: пан є пан, а служниця служницею. Так воно від світу ведеться… А то – тьху!
– Вона походить із славного роду, – сказала пані Лоська. Поголоска про царське походження Софії досягла Тульчина, і Жозефіна Потоцька сприйняла її як вигадку, бо ще під час зустрічі в Хотині Боскамп Лясопольський розповів їй про тих дівчаток, тому, почувши слова Лоської, вона зареготала:
– Спадкоємиця візантійського престолу? Ха-ха-ха! Знаю, з якого роду-племені вона походить!
Обидві жінки зніяковіли. На Теклиному обличчі спалахнув рум’янець сорому. Жозефіна перестала реготати і раптом задумалася. В уяві постали сторінки з біографії її далеких предків. Їй, прямому нащадку славетного роду Мнішеків, добре була відома історія її прародички Марини Мнішек, пошлюбленої з російським монахом Гришкою Отреп’євим, який видавав себе за «убієнного царевича Дмитрія». Поміркувавши над легендою про Софію, вона дійшла висновку, який давно був зроблений кам’янецьким біскупом. Подумавши трохи, заговорила:
– Що й казати! Гарна вигадка. Дай Боже, щоб вийшло на користь, але пробачте, сестри, що не можу зараз допомогти, у чому просите. Треба почекати, щоб старі охололи від свого гніву. Час вилікує образи. А поки що обіцяю вам лиш одне: нікому не казати правду про походження вашої грекині.
– Спасибі й на цьому, сестро, – відповіла Текля.
Того-таки дня жінки почали збиратися додому.
Юзеф нетерпляче чекав на їх повернення. Як тільки вони з’явилися, поквапився з Софією назустріч.
Настрій у Теклі був засмучений. Вона мала гнів і на Жозефіну Потоцьку, і на Лоську, яка умовила її поїхати до Тульчина. Юзеф здогадувався про невдачу, але не почав одразу ж випитувати подробиці.
– Як мати? – спитала Текля.
Брат помовчав трохи, а потім сумно відповів:
– Відтоді, як злягла, ще не підводилась. Я там не був, але покоївка потайки приходить