– Ти така гарна, що я не дивуюся синові, який не послухався батьків… Прощаю вам і… благословляю…
Софія припала до руки старого.
– Н-ну, годі, годі, – бурчав комендант розчулено, і його вицвілі сірі очі зволожилися. – Хай буде так, як сталося, – сказав і поцілував її в чоло.
– Дякую, батьку! Ми з Юзефом ніколи не забудемо вашої ласки… Спасибі!
– Якщо вам так на роду написано, то хай на те буде воля Божа. Будьте щасливі!
– А чи не можна мені побачити матір? – спитала Софія, витираючи носовичком зволожені очі.
– Слаба вона дуже… Але… йди до неї, може, заспокоїться, побачивши тебе…
Бліда мов смерть генеральша лежала під білим простирадлом у своїй кімнаті. Софія глянула на неї та відсахнулася – така вона була страшна й немічна. Відчувши, що хтось появився у кімнаті, спробувала підвестися, щоб побачити, але не змогла, і зразу ж опустила голову на подушку. Грекиня ступила ближче до ліжка і, вдивляючись у мертвяно-бліде обличчя старої, голосно промовила:
– Це я, невістка ваша, Софія!
Генеральша раптом вирячила на неї страшні, безтямні очі й замахала кістлявими руками так, наче намагалася відштовхнути від себе нечисту силу:
– Згинь!.. Згинь! Зги-и-инь!..
Софія мовчки позадкувала до порога і вийшла геть. У передпокої на неї чекав Ян Вітте.
– Ну що? – спитав насторожено.
– Марить, – зітхнула невістка.
– Гарячка в неї. Часом і мене не признає… Видно, не довго їй лишилося топтати ряст на цьому світі.
Софія повернулася до фаетона. Вона була вдоволена відвідинами і раділа, що умовила Яна Вітте простити їх, а зі старою вона помириться, коли та видужає.
– Мерщій додому, машталіре! – гукнула вона.
Хльоснув по кінських спинах батіг, і колеса загуркотіли кам’янецькою бруківкою.
Так і не видужала генеральша. Вмирала вона довго й тяжко. Після похорону Ян Вітте помітно змарнів, спав з лиця, пишні генеральські вуса скуйовдилися, обвисли і здавалися зайвими на в’ялому, з каламутними очима обличчі.
Софія щодня приїжджала до старого, дбала, наглядала за домом, докоряла дворовим, які нібито стали не досить уважними до овдовілого господаря. Незабаром Вітте відписав синові подільське село Млини з ґуральнею та фільварком.
Одержавши маєток, молоді виїхали туди на оглядини та спочинок від задушливої міської спеки. Зупинилися вони у попа Никодима. Довідавшись, що прибуває новий господар, млинівський економ Стасько Лепський усю ніч гасав попід хатами, сповіщав про це селян, вимагав, щоб завтра до схід сонця старі й малі були в полі, а хто не вийде – буде покараний канчуками.
Ніхто не скликав млинян до Никодимової хати, але, щойно на день заблагословилося, майже все село зійшлося сюди. Стасько Лепський приострожив коня і на повному скаку ввігнався в натовп, замахнувся нагаєм.
– Чому хлопи тут галасують? Чом не на лану?
– Пана молодого