Та ось унизу озвався клавесин, спочатку тихо, а потім чимраз гучніше, і невдовзі будинок виповнився чарівними звуками полонезу. Пані завмерли, вслухаючись, потім зійшли вниз і почали танцювати, аж поки не зазирнув у вікно синій березневий вечір. Нарешті Софія втомилася грати, поцілувала жінок і повернулася до своєї кімнати. Пані взялися за карти, раз у раз поглядаючи у вікна – чи не їде з Хотина Юзеф.
Лиш опівночі зацокотіли копита на брукованому подвір’ї. Юзеф приїхав сам. Потираючи закляклі руки, увійшов до вітальні, де його і зустріли жінки.
– Де Марія? – спитала Текля, відчувши щось недобре.
– Потім, потім про неї. Дайте чимось зігрітися. Гукніть Марту, нехай вина принесе… Ні, горілки, бо замерз як цуцик.
– А чи в Хотині не вгощали?
– До біса таке пригощання! Не п’ють турки… Горілки швидше!
Покоївка Марта заметушилась і незабаром поставила на стіл карафку. Не чекаючи, поки йому прислужать, Юзеф сам собі налив і випив. Пані сиділи поруч, мовчки дивилися на нього.
– Там Марія, – показав у вікно, відповівши на запитливий погляд жінок.
У пані Лоської брови сіпнулися догори.
– Нічого не розумію, де це – там?
– У турка.
– Матка Боска! У турка! Скажи, брате, що скоїлося? – вкрай розтривожилася Текля.
– Я виконав заповіт пана посла. Він звелів подарувати від його імені Марію турецькому паші… Не знаю, чимось зобов’язаний він перед турком, – збрехав Юзеф.
– О Боже праведний! – сплеснула руками Текля. – Чого ж про це я не знала?
– І не повинна була знати. Мужчинські це справи, державні. Не про все вам, жінкам, і казати можна було. А тепер кажу: якісь рахунки у пана посла з турецьким начальством. Оце й усе, і не питайте більше.
Розгнівані пані сипали прокльони і на Лясопольського, і на Юзефа, і на хотинського пашу.
– Годі вам! – сердито гримнув на них. – Марії там буде добре, бо вона наймолодша і найкраща серед жінок хотинського гарему.
– Гай-гай! Чекай від турка добра!.. Була дитина, як у раю, а потрапила в пекло, проклятий! Ти занапастив дитину! – заходилася плачем Текля.
– Вгамуйся, сестро! – став умовляти брат. – Що я мав діяти? Така воля посла, я тільки її виконавець.
Розділ восьмий
«Нашого гнізда сокіл!»
З Кам’янця примчав посланець. Навіть не спішившись, вийняв із-за пазухи пакет, подав Юзефові, козирнув під зелену конфедератку і повернув коня до брами.
– Гей, а жеребця свого годувати не будеш? – гучно кинув Юзеф запитання услід вершникові.
– Він ситий, пане, а мені ніколи. За сонця треба дістатися Лядова, – відповів і приострожив гнідого.
Юзеф вертів у руках пакет, обліплений товстими восковими печатками. Впевнившись, що їх не пошкоджено, розірвав пакет і вийняв папір.
– Еге! –