«Чисто, як твій батько». Ось що вона не договорила.
– То що, сонце моє? – поцікавилася мама. – Чи ти все сказав?
Боббі стояв мовчки, з палючими щоками і запаленими очима, втупившись у свої кросівки, зібравши в кулак усю волю, щоб не зарюмсати. Зараз вистачить і одного-однісінького здушеного схлипу, і мама зачинить його в хаті на весь день. Вона розпалилася не на жарт, тільки й чекає нагоди. Та якби ж то доводилося стримувати тільки схлипи. Йому хотілося крикнути, що краще бути таким, як тато, ніж схожим на неї, – стару, загребущу скнару, яка і на паскудний п’ятак не розщедриться. І що з того, що покійний, не вельми ідеальний Рендалл Ґарфілд їх не забезпечив? Чому мама завжди виставляє його в усьому винним? А хто виходив за нього заміж?
– Впевнений, Бобику? Не збираєшся більше відгризатися і розумувати?
В її голосі забриніли найнебезпечніші нотки, щось схоже на несміливу веселість. Як її не знати, можна було б подумати, що в неї хороший настрій.
Боббі втупився в кросівки і не сказав нічого. Мовчав, замкнувши в горлі всі ридання і гнівні слова. Мовчанка затягувалася. Він вдихав запах її цигарки, і не лише цієї, а й учорашніх і тих, що вона викурювала в усі ті вечори, коли дивилася не на екран телевізора, а крізь нього, чекаючи, коли подзвонить телефон.
– Що ж, думаю, ми все з’ясували, – сказала мама, давши Боббі приблизно п’ятнадцять секунд, щоб розтулити рота і довгим язиком завести себе прямісінько в халепу. – Гарного дня.
Вона вийшла, не поцілувавши його.
Боббі підійшов до відчиненого вікна і відслонив фіранку. По щоках котилися сльози, та він їх не помічав, дивлячись, як мама йде вбік парку, цокаючи високими підборами. Боббі зробив кілька глибоких, схлипливих вдихів і пішов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався синій глечик. Можна було б взяти трохи грошей звідти. Точного ліку мама не вела і не помітила б зникнення трьох чи чотирьох двадцятип’ятицентовиків. Але ні. Ці гроші не дали б ніякої радості. Боббі не уявляв, звідки він це знає, та все одно знав, навіть у дев’ять років, коли вперше наштовхнувся на глечик із дріб’язком. Тож він, швидше з жалем, аніж з відчуттям власної праведності, пішов до своєї кімнати й поглянув на банку з велофондом.
Боббі подумалося, що мати права: можна було б позичити звідти трохи дріб’язку і витратити в «Сейвін-Року». Нехай, щоб назбирати на «Швін», піде ще один місяць, та принаймні витрачати ці гроші буде приємно. Та було і ще дещо: якщо він відмовиться взяти гроші з банки, а тільки складатиме і заощаджуватиме, то буде такий, як вона.
Це вирішило справу. Боббі виловив з банки