– Ш-ш-ш! – подих Теда у його вусі був такий же сухий, як запах того пилу, і якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббі на спині, стискаючи лопатки і не даючи поворухнутися. – Ніяких слів! Ніяких думок. Хіба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!
Боббі уявив Морі Віллза, як той виходить з першої бази, з так званої прогулянкової позиції, відмірює кроки, три, чотири, згинається в поясі, руки вільно спадають, п’яти злегка припідняті. Готовий бігти в будь-який бік, залежно від того, що зробить пітчер[8]. А коли пітчер обирає «дім»[9], він з вибуховою швидкістю у хмарі куряви кидається до другої бази, і…
Зникло. Усе зникло. Ні дзвонів у голові, ні тупоту копит, ні запаху пилу. І під очними яблуками більше не свербить. А чи й свербіло взагалі? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедові очі?
– Боббі? – знову вимовив Тед просто йому у вухо. Від дотику Тедових губів Боббі здригнувся. А тоді: – Боже милосердний, що я роблю?
Тед м’яко, але рішуче відштовхнув Боббі від себе. Його обличчя було стривожене і трохи блідувате, та з очима було все нормально, зіниці зафіксувалися на місці.
Наразі це було єдине, що турбувало Боббі. Проте він почувався дивно: в голові дурман, ніби тільки-но прокинувся від важкої дрімоти. І водночас світ здавався навдивовижу яскравим. Кожна лінія, кожен обрис ідеально чіткі.
– Йоханий бабай, – пробурмотів Боббі, тремтливо посміхаючись. – Що це було?
– Нічого, що б тебе стосувалося.
Тед простяг руку по цигарку і, схоже, здивувався, побачивши, що у виїмці, куди він її запхав, тліє лише крихітний вуглик. Тед змахнув його пальцем у попільничку.
– Я знову забувся, еге ж?
– Ага, ще й як. Я перелякався. Думав, у тебе епілепсія чи щось подібне. Твої очі…
– Це не епілепсія, – заспокоїв Тед, – і цілком безпечно. Але якщо таке трапиться ще раз, краще мене не чіпай.
– Чому?
– Тому що. Обіцяєш?
Тед запалив нову цигарку.
– Гаразд. А що таке Промінь?
Тед зиркнув на нього пронизливо.
– Я говорив про Промінь?
– Ти сказав: «Усе суще слугує Променеві». Здається, так.
– Може, колись я тобі розповім, але не сьогодні. Сьогодні, якщо не помиляюся, ти їдеш на пляж?
Боббі злякано підскочив. Поглянув на годинника Теда. Була майже дев’ята.
– Ага. Вже, напевно, треба збиратися. Газету можу дочитати, коли приїду.
– Ну то добре. Хороша ідея. Я маю ще написати кілька листів.
Не маєш. Ти просто хочеш мене позбутися, щоб я не ставив запитань, на які ти не хочеш відповідати.
Та якщо Тед цього домагається, то й нехай. Як часто повторювала Ліз Ґарфілд, у Боббі і своїх справ вище від даху. Проте, коли Боббі дійшов до дверей Тедової кімнати,