Незважаючи на ці мрії, він розуміє, що з цього нічого не вийде. Сандрін навряд чи буде поряд із баром, де він працює. Після того, як вони розійшлися, вона його уникає. Тоді що він тут робить?
Він підводить погляд і помічає дівчину, яка повільно йде в кінець довжелезної черги, синя шапка насунута на очі. На обличчі така ж розгубленість, як і в інших, хто розуміє, наскільки довгою виявилася черга.
Вона зупиняється за жінкою неподалік від нього. У руках дві смуги паперу.
– Перепрошую, ви говорите англійською? Це черга на виставку Кало?
Вона вже не перша, хто запитує. Жінка знизує плечима й відповідає щось іспанською. Коли до Фаб’єна доходить, що саме тримає ця дівчина в руках, він розвертається до неї й говорить:
– Вам не потрібно стояти в черзі. У вас же є квитки.
Він указує їй на початок черги.
– З квитками туди, – промовляє він.
– О! – Вона всміхається. – Це чудова новина.
І тут він її впізнає.
– Пробачте, це часом не ви вечеряли вчора в кафе «Бастід»?
Вона виглядає злегка приголомшеною, а тоді прикриває рота рукою.
– Ой! Офіціант. Я облила вас вином. Пробачте!
– De rien[8], – відповідає він. – Дрібниці.
– Усе одно вибачте. І… спасибі. – Вона вже збирається йти, але раптом розвертається й дивиться на Фаб’єна, а тоді – на чергу. Трохи розмірковує й нарешті запитує:
– Скажіть, ви чекаєте на когось?
– Ні.
– Хочете… Хочете мій другий квиток? У мене два.
– А вам він хіба не потрібен?
– Мені їх… подарували. Другий виявився зайвим.
Він витріщається на неї, очікуючи на пояснення. Але вона більше нічого не говорить. Він простягає руку й бере квиток.
– Дякую.
– Це найменше, що я можу для вас зробити.
Вони прямують до невеликої черги біля входу, де перевіряють квитки. Він не в змозі стримати задоволену усмішку від несподіваного подарунка. Вона ніяково зиркає на нього й також усміхається. Раптом він помічає, що в неї почервоніли вуха.
– Тож, – починає він, – ви тут на канікулах?
– Лише на вихідні. Просто… знаєте… хотілося кудись поїхати.
Він злегка нахиляє голову вбік.
– Це добре – отак узяти й поїхати. Дуже… – Він намагається дібрати слово. – Імпульсивно.
Вона хитає головою.
– А ви… ви щодня працюєте в ресторані?
– Майже. Я хочу стати письменником, – промовляє він, дивлячись на землю й копаючи камінчик черевиком. – Але мені здається, що я назавжди залишуся офіціантом.
– О ні! – промовляє вона дивовижно дзвінким голосом. – Я впевнена, що вам усе вдасться. Адже на ваших очах відбувається так багато цікавих речей. Перед вами життя інших людей. Я маю на увазі там, у ресторані. У вас має бути повно ідей.
Він знизує плечима.
– Це лише мрія. І мені здається, не найкраща.
Вони