– Bonsoir[2]. – Офіціант із поголеною головою у довгому білому фартуху ставить перед нею карафу води. – Qu’est-ce[3]…
– Je voudrais le steak frites, s’il vous plaît[4], – швидко промовляє вона.
Страва, яку вона замовила, – стейк із картоплею, – дуже дорога, але це єдина назва, яку вона може вимовити.
Офіціант киває й озирається, ніби його щось відволікло.
– Стейк? А що мадемуазель питиме? – запитує він досконалою англійською. – Трохи вина?
Вона збиралася замовити колу, але ледь чутно промовляє:
– Так.
– Bon[5], – промовляє офіціант.
За хвилину він повертається з кошиком хліба й карафкою вина. Ставить усе це перед нею, ніби це цілком нормально, що жінка в п’ятницю вечеряє наодинці.
Нелл навіть не може пригадати, щоб коли-небудь бачила в ресторані самотню жінку, якщо, звісно, не брати до уваги той раз, коли якось їздила в Корбі й бачила біля вбиральні в кафе жінку з книгою в руках, яка замість основної страви замовила два десерти. Там, де живе Нелл, дівчата ходять вечеряти компаніями і їдять переважно карі, але перед цим п’ють весь вечір. Старші жінки ходять самі пограти в бінго чи на сімейні свята. Але жінки ніколи не вечеряють на самоті в ресторанах.
Вона роззирається довкола, жуючи хрусткий французький хліб, і бачить, що тут, окрім неї, є інші, які їдять наодинці. За столиком із протилежного боку вікна сидить жінка, перед нею карафка червоного вина, вона тримає в руках цигарку й спостерігає за людьми, які проходять мимо. У кутку якийсь чоловік читає газету й наминає щось зі своєї тарілки, жінка зі щілиною між зубами, з високим комірцем-стійкою теревенить з офіціантом. Ніхто не звертає на них жодної уваги. Нелл трохи розслабляться й розмотує шарф.
Вино хороше. Вона робить ковток і відчуває, як напруга складного дня поступово зникає. Вона робить іще ковток. Ось їй приносять стейк – він смачно парує, скоринка добре підсмажена. Але коли вона його розрізає, виявляється, що м’ясо з кров’ю. Вона думає про те, щоб відправити стейк назад, але їй не хочеться зчиняти галас, тим паче з її знанням французької.
А взагалі на смак дуже навіть нічого. Картопля хрустка, золотава, гаряча, а зелений салат дивовижний. Вона з’їдає все до останньої крихти, дивуючись своєму апетиту. До неї підходить офіціант, він усміхається, помічаючи її задоволене обличчя.
– Ну як, смачно?
– Дивовижно! – відповідає вона. – Дякую, е-е-е… merci[6].
Він киває й доливає вино в келих. Вона тягнеться за келихом і якимось чином перекидає червоне вино на білий фартух і туфлі офіціанта, на яких миттю починають розпливатися багряні