– Ти, певно, не часто вночі швендяєш, – звернувся Федот до свого пасажира.
– Так, ви праві. Але було й швендяв, років зо десять тому, дванадцять, – відповів той.
– Ага, у революцію. Переховувалися від когось, або наздоганяли? – спитав Шевченко лікаря.
– Це, ви знаєте, давно вже було. Уже й пам’ять не та, не пригадаю, – промовив Олександр Семенович.
– Угу, не пригадаєш. І таке бува, – всміхнувся Федот.
Вони помовчали. Кінь продирався стежками, уперто йшов уздовж вітровалу.
– А мою жінку теж Сашкою кличуть. Отакий збіг, – оповістив чоловік.
– Ваша правда, украй рідкісне ім’я, – погодився лікар і злегка посміхнувся.
– Так от, стою я, було, коло хати, а вона йде з відрами повними, до криниці ходила… – Федот не встиг доказати свою історію. Жвавий зненацька рипнувся й побіг швидше. Він прискорив хід своїми старезними ногами, а це могло відбутися лише в одному випадку – кінь відчув небезпеку. Довго гадати не довелося: удалині стало чути завивання, а згодом, уже значно ближче, ще, і трохи пізніше знову.
– Вовки! Зграя! – заволав Федот, та так голосно, що Петро прокинувся, а лікар підвівся й ледь не впав із санок.
– Либонь пронесе. Боже спаси й убережи, – пробубонів Шевченко й почав нишпорити по соломі біля переднього щитка – там він сховав сокиру.
Санки пішли хутчіше, зимовий вітер зашкрябав у вухах, мов шепіт. Здавалося, кожна тінь у лісі зворушилася, задрижала, затріпотіла. І тут повз них промайнув сірий привид. Згодом обіч – ще один. І ще.
– Заганяють! – так само голосно сповістив Федот.
Стало моторошно, неначе сам жах матеріалізувався й тепер гнався за ними, протягуючи свої страшні, потворні лапи, бажаючи доторкнутися до живого людського м’яса. Нема нічого більш звичайного і разом з цим більш страшного за тваринний переляк! Тоді людина перетворюється на чудовисько, готова до найнеможливіших учинків. Межа, яка відокремлює готовність від утілення, щезає миттєво, за одну секунду, за якою починаються кошмарні події – або не починаються, якщо людина переборола свій страх і залишилася людиною. Потім ще довго вона буде пригадувати розмазані деталі свого страху. Але страх не є гріхом, це дар Божий, ним рятуємося, а не хоробрістю.
Ось і тепер трійця в лісі відчайдушно вдивлялась у темні лісові силуети. Небезпека могла прийти з будь-якого боку. Смерть не має контурів, так само як і життя легко втрачає свою плоть. Ліворуч пролунав гучний тріск, дошкульний, мов удар батога. Лікар підвівся, аби роздивитися, тої ж миті Жвавий узяв праворуч, Олександр Семенович незграбно змахнув руками, а тоді повалився в біляву снігову вату.
– А-а-а! – заволав лікар, і його галас майже миттєво вщух – санки неслись уперед. Лише тьмяний силует доктора, що вовтузився в снігу, лишився в лісовій хащі.
Федот смикнув