Гуркоту дверей Шевченко вже не чув. Так само, як і того, що до підвалу ввійшов ще один чоловік. Новак подивився на лежачого з певним співчуттям, немовби пожалів свого співкамерника. Згодом трошки пройшовся, підняв стару поламану дошку. Створив із каменюк щось, схоже на стілець, підклав деревину, як лавку, та й гепнувся туди. Час тягнувся гречаним медом – так само темний та густий. Довго нічого не відбувалося. Новак устиг закуняти, прокинутися. З вікна виливалась у камеру синь, насичена кольором, з часом вона гусла, пізніше неминуче перетворювалась у сизо-брудний тон, тьмяніла і через годину зовсім почорніла. Настав вечір. Тут Федот спробував перевернутися, та невдало – скотився з дощок на втрамбовану земляну підлогу.
– Гей, обережніше тут, бо лоба розіб’єш. Чим я тебе лікувати буду – сказав новак.
Шевченко заспаний придивився, підвівся, сів на ліжак.
– Несторе, то ти?
– А хто ж? Я, чорт мене забирай, – відповів Нестор.
– Якого біса ти тут?
– Та язик мій язикатий винний.
– Он як. Цього разу що?
– Ну, ти мене знаєш. Стою я, дивлюся, як майно твоє виносять. Хлопці молоді зовсім, тонковусі, як наш старий панотець. Пам’ятаєш його, як він одного разу службу закінчив та й вийшов до лісу, а повернувся напідпитку…
– Почекай ти зі своїм попом! Ти як та річка весняна – вируєш, берегів не бачиш. Давай про те, за що ти сюди загримів.
– Так я ж тобі й кажу! Ти, Федьку, примхливий, як дитина, то розкажи, то не кажи!
– Ага, пізнаю Нестора. Добре, давай уже в’яжи свою в’язанку. Я нікуди не поспішаю.
– Так, так, іде панотець, а йому назустріч дід Никон, жив під горбом, пам’ятаєш? Він ще тоді молодий був.
Федот глибоко зітхнув.
– … який йому й каже…
– Здається, я це чув…
– Не перебивай старших! Ага. Каже йому: «Ти чого це, панотець, набрався тако»?
– І що той?
– А той мовчить. Потім Никон каже: «Ти нині літургію невірно служив». Піп наш мовчить. «А ти євхаристію не з того місця почав!» Панотець – могила. «А ти святу чашу після причастя на місце не доніс!» Тут піп не втримався: «Послухай, синку. Я ж не баптист і не католик. Я православний. Можу і в пику дати!»
Тут Нестор засміявся, закрякав, мов качка. А згодом захрюкав, голосно та щиро. І раптом стих. Схопився за бік, де в нього щось