Через годину Федот їхав на санках разом із Петром до району. Брат умовив голову, той написав до знайомого медика листа, з яким вони прямували до найближчого шпиталю. Лікаря треба було привезти в село, а шлях неблизький, та й ніч розлилася, мов чорнило, умочивши в нього дерева, поле й горби. Жвавий повільно шоргав промерзлим снігом. Дорога, мов торочка, заплуталась, викручувалась, підводилась на пагорб і тонула в темній, холодній низині. Петро примостився напівлежачи подалі від Федота й зиркав на дорогу, а тоді на брата.
– А пам’ятаєш, як ми тут баштан у Миколи Федоровича обнесли? – раптом озвався Петро.
– А, так, – сухо відповів Федот.
– Він ще тоді помітив нас, на коня скочив, пам’ятаю, коняка був брунатний, мов та глина… І як нас пожене!
– Ну, діло молоде, дурне.
– Ми залетіли в кущі, кудлаті, густі. Ти зовсім маленький був, мало не плакав. Я тебе притиснув до себе й кажу: «Тебе ображати не дам, братику!».
– Та пам’ятаю, ще ж пам’ять не відбило!
– Грізно ти мовиш, Федоте.
– Як уже є. Просто малий був, тіні власної боявся.
– Знаєш, я ж тоді наляканий був не менш за тебе… Бачиш, як це, коли тебе жах з’їдає до коріння? Рухатися не можеш, так тяжко, неначе зворушися – та й помреш…
– Дивні ти розмови ведеш, Петре.
– Можливо, і дивні. Але що з нами сталося?
– Що, що? Подуріли всі в цьому світі, соромно на цих людисьок дивитись.
– Це ти дарма, Федьку. Я от тобі скажу, не можна мислити в подвійний спосіб при цій владі. Я давно зрозумів, що вижити можемо, лише як будемо з ними.
– Ти себе обманюєш, Петрику.
– Як? Себе обманюю? Ні, це ти за впертістю своєю не помічаєш, як усе змінилося. Навіть із минулого року все інакше стало.
– Що саме?
– То, що влада радянська змінилася. Пожорсткішала, і далі гірше буде, запам’ятай мої слова!
– То й що? У колгосп я ані ногою. Себе й родину образити не дам. А там диви, урожай буде добрий, не пропадемо.
– Ти не читаєш газет, Федьку. Насувається