– Чому?
Фомін відповів не відразу. Спершу вийняв з-за вуха папіросу. Потім прикурив її від недопалка. «Бичка» старанно розтовк об денце масивної порцелянової попільниці – теж, мабуть, трофей чи спадок від того, хто займав кабінет раніше.
– Їм нема чого втрачати. Ті, в кого є найменший шанс викрутитися, чіпляються за нього. – Він випустив струмінь диму вбік. – Просяться. Шукають виправдань. Валяються в ногах.
– Не збираюся, – огризнулася Майя. – За два роки тут, під німцями, я втомилася. І не тільки боятися. Мене могли розстріляти ні за що, отак, як ви зараз погрожуєте. Бо моя робота в тилу так і не почалася. Вважайте, що завдання не виконане. Але правильно ось так: жодного завдання за той час, що була в тилу, я не отримала.
Фомін підвівся, пройшовся кабінетом, став біля вікна.
– Продовжуйте.
Майя прокашлялася, від диму шкрябало в горлі.
– Під кінець серпня сорок першого я перебралася до Королівки. Там у мене хвора тітка, за легендою поїхала її глядіти. Хоча, – вона сумно посміхнулася, – я б доглядала за нею і не задля легенди. Це моя єдина близька родичка. В селі мусила дочекатися німців, потім вступити на службу в органи окупаційної влади.
– Я вже почав вам вірити, і нате…
– Що не так?
– Ви не могли знати, які органи створить окупаційна влада.
– Але ж управлінські органи мусили бути! – парирувала Майя. – Куди можна, туди й треба влаштуватися. Замаскуватися, сидіти тихо, чекати зв’язкового, інструкцій, вказівок чи чогось такого. Отак і прочекала два роки.
– Марно?
– Зовсім.
Фомін повернувся за стіл, роздушив у попільниці другий недопалок.
– Хочете сказати: ніхто не налагодив із вами зв’язок?
– Припускаю – спроби були. У жовтні сорок першого в Королівці показово повісили чоловіка, якого зловили на узліссі шуцмани. Судячи з усього, пробирався в село, і припускаю: це міг бути мій зв’язковий. Другий випадок був уже в Макарові, під Новий рік. Поліцаї зупинили підозрілу жінку на в’їзді в місто, та відкрила вогонь і почала тікати. Її застрелили, при ній знайшли батареї для рації. Потім гестапо почало шукати і знайшло радиста, теж була стрілянина, чоловік підірвав себе гранатою. Там, де я працювала, все це відомо.
– То й що? Чому ви впевнені, що всі ці чоловіки й жінки шукали зв’язку з вами?
– Я ні в чому не впевнена, громадянине капітан. Чекала зв’язкового. Могла робити будь-які припущення. Від зими сорок другого вже поставила на своїй підпільній роботі хрест. В околицях діяли партизани, час від часу німці воювали з диверсійними групами. Але мене все це жодним чином не стосувалося. Уявіть, якось почала збирати різні відомості, котрі, на мою думку, могли б зацікавити військове командування. Безсистемно, фіксувала все підряд. Потім спалила записи в грубці. Отака з мене підпільниця.
Фомін зняв окуляри, хукнув на скельця, протер носовичком. Покрутивши в руці, знову начепив їх на носа.
– Хтось