– Не переймайся отим балаганом, – сказала вона, витираючи піт передпліччям, бо на долонях мала тонкі, брудні від пилу шовкові рукавички. – Тут саме триває інвентаризація й каталогізація. Але на моє побажання працю перервали, аби я могла побути в бібліотеці сама. Коли працюю, не терплю чужого погляду на потилиці.
– Перепрошую. Мені піти?
– Ти не чужий. – Вона легенько примружила зеленкуваті очі. – Твій погляд… мені приємний. Не стій так. Сідай отут, на книжках.
Він усівся на «Описі світу», виданому in folio.
– Цей бардак, – Фрінгілла розмашистим жестом указала навкруги, – неочікувано полегшив мені працю. Я зуміла дістатися до томів, які завжди лежать десь на дні, під сподом, під горою, яку й не зрушити. Княжі бібліотекарі титанічними зусиллями розібрали завали, завдяки чому денне світло побачили деякі коштовності письменництва, справжнісінькі білі ворони. Глянь. Ти колись бачив щось таке?
– «Speculum aureum»? Бачив.
– Вибач, я забула. Ти багато що бачив. То мав бути комплімент, не сарказм. А глянь ось на це. Це «Gesta Regum». З цього ми почнемо, аби ти насправді зрозумів, хто така твоя Цірі й чия кров тече в її венах… Обличчя в тебе зараз іще кисліше, ніж зазвичай, знаєш? Що тому причиною?
– Любисток.
– Розповідай.
Він розповів. Фрінгілла вислухала, сидячи на стосі книжок та поклавши ногу на ногу.
– Що ж, – зітхнула, коли він закінчив. – Признаюся, я сподівалася на щось подібне. Як я помітила, Анарієтта давно вже виказує ознаки закоханості.
– Закоханості? – пирхнув він. – Чи великопанської фанаберії?
– Ти, – глянула вона на нього проникливо, – здається, не віриш у щире й чисте кохання?
– Моя віра, – відрізав він, – аж ніяк не є предметом дебатів і справи не стосується. Ідеться про Любистка та його дурнуваті… – він урвав себе, втративши раптом упевненість.
– Із коханням, – повільно промовила Фрінгілла, – наче з нирковими болями. Поки не прийде напад, ти навіть не уявляєш собі, що воно таке. А коли тобі про те розповідають, не віриш.
– Щось у цьому є, – погодився відьмак. – Але є й різниця. Від ниркових болів розум не оберігає. Але й не лікує.
– Кохання насміхається з розуму. І в тому його привабливість і краса.
– Скоріше, дурість.
Вона встала, підійшла до нього, знімаючи рукавички. Очі її були темними й глибокими під заслоною вій. Пахла вона амброю, трояндами, бібліотечним пилом, зотлілим папером, суриком і друкарською фарбою, горіховими чорнилами, стрихніном, яким намагалися труїти бібліотечних мишей. Запах той мав дуже мало спільного з афродизіаком. Тим дивнішим було, що він діяв.
– Не віриш, – сказала вона зміненим голосом, – у раптовий імпульс? У різкий потяг? У зіткнення болідів, що летять колізіонними траекторіями? Не віриш у катаклізм?
Вона