Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба. Глипаючи на компанію, що снідала, курки дзьобали крихти з підлоги.
Компанія, як і щоранку, зібралася в палацовій кухні. Кухмістр їх любив, не зрозуміло чому, тому завжди мав для них щось смачненьке.
Сьогодні були яєчня, журек, тушені баклажани, паштет із кролика, половина гуски й біла ковбаса з буряком, а до того – ще й величенький круг козячого сиру. Усі їли жваво й мовчки, окрім Ангулеми, яка базікала.
– А я вам кажу: створимо тут бордель. Коли вже зробимо, що маємо зробити, повернемося сюди й створимо будинок розпусти. Я вже й місце пригледіла. Тут усе є. Самих тільки цирулень нарахувала дев’ять, а аптек – вісім. А бордель лише один, та ще й паршивий, срань одна, так скажу, а не бордель. Ніякої конкуренції. А ми закладемо бардак розкішний. Купимо двоповерховий будиночок із садком…
– Ангулемо, змилуйся.
– …винятково для шанованих клієнтів. Я буду бордель-маман. Кажу вам, великі гроші підіймемо й заживемо, як якісь пани. А врешті-решт виберуть мене райчинею, то тоді я вам напевне не дам згинути, бо як виберуть мене, то я виберу й вас, і ви озирнутися не встигнете…
– Ангулемо, ми ж попросили. На, з’їж хлібчик із паштетом.
Хвилинку було тихо.
– На що ти зараз полюєш, Ґеральте? Важка робота?
– Наочні свідки, – відьмак підняв очі над тарілкою, – дають супротивні описи. Тому це або пришкірник, – а значить, досить важка робота, – або деліхон, і тоді середня за важкістю, або нарепік, і тоді середня за легкістю. А може виявитися й так, що робота буде аж занадто легкою, бо останнього разу потвору бачили ще до Ламмасу минулого року. Могла вона піти з Померолю за сім гір.
– Чого я їй і зичу, – сказала Фрінгілла, обгризаючи гусячу кістку.
– А що там, – запитав відьмак, – у Любистка? Я не бачив його так давно, що всі відомості про нього черпаю з пасквілів, які співають у місті.
– Ми не в кращій ситуації, – усміхнувся стиснутими губами Регіс. – Знаємо лише, що наш поет у стосунках із пані княгинею Анарієттою настільки близьких, що дозволяє собі щодо неї – і навіть при свідках – досить фамільярний cognomen.[47] Зве її Ласочкою.
– А й цільно то він! – промовила з повним ротом Ангулема. – У тої пані княгині й справді якийсь ласоччин ніс. Не кажучи вже про зуби.
– Ніхто не досконалий, – примружила очі Фрінгілла.
– Свята правда.
Кури, чорна й ряба, роззухвалилися настільки, що почали дзьобати чоботи Мільви. Лучниця нагнала їх замашистим копняком, вилаялася.
Ґеральт придивлявся до неї вже досить давно. А тепер наважився.
– Маріє, – сказав серйозно, майже суворо. – Я знаю, що наші бесіди важко віднести до поважних, а жарти – до вишуканих. Але ти не мусиш демонструвати нам настільки кислу міну. Чи щось сталося?
– Напевне, що сталося, – сказала Ангулема. Ґеральт суворо глянув на неї. Запізно.
– Та